Віталій Поплавський

Неповторна та самобутня,

На сторожі усіх віків,

Арбузинко моя, майбутня

Від кемерійців і до козаків.

Десь покоїться у полях

Славнозвісний козак Гарбуз,

Їх литовець  топтав і лях

Й чужа мова лилась із вуст.

І від віку, від кам’яного -

Ти пройшла свій шалений путь,

Та вперед через Бузькі пороги

Вперто жила, щоб суть збагнуть.

Ковила ще в собі ховає

Від татарських копит сліди

Й Бузький Гард іще пам’ятає

Той зв'язок від біди до біди.

І забувши всілякі норми

Шліфувалась, мов аметист:

Наковальня, ливарні форми

Були зброя твоя і хист.

Гарбузинка на ім'я річки

Чи на спалену бузину,

Де яскраво цвіли порічки

Прикрашаючи кожну весну.

Ох, історіє! Пугач скеля -

Крок у вічність зробив козак,-

Тут щороку всі квіти стелять

В честь козацької мужності знак.

Анти, скіфи, половці, сармати

Брали свій «королівський шлях»

Від Поділля до кримської хати

По наших брели полях.

І набіги татар не лякали,

Бо в душі жив відважний дух

Жили вільно, не під лекало,

І у серці вогонь не вщух.

Йшли віки – Гарбузинка жила,

Свою справу робив прогрес

Була й слава, була й хула

І в Паланковій балці вже ГЕС.

Заросли і ями-землянки,

І могили в степах, як свідки,

Що ховають історій останки

У тінях польової квітки..

І нещадно століття кромсали

Людські долі в буремні роки,

І ломали їх, в душу стріляли

Та не вбили, бо в серці віки.

Бо у серці моя Арбузинка

І в минуле нема вороття

Де рум'яного хліба скоринка

Варта нашого з вами життя.

Історія мого села…

Передмова

Зараз люди все більше виявляють інтерес до історичного минулого тих місць, де живуть. Історією свого села все своє життя цікавився наш нині покійний земляк, краєзнавець Петро Йосипович Присніцький.

На початку двадцятого століття він працював у Сільському Управлінні в Арбузинці, де зберігався архів з 1768 року. Матеріали з цього архіву Петро Йосипович ретельно дослідив, і знайшов багато цікавих фактів про село, також до його рук потрапили плани земель та самого села які були складені ще при самому військовому поселенні. Крім цього краєзнавець розпитував старожилів про минуле, все ретельно занотовував, аналізував записи в церковних книгах. Саме його історичне дослідження і стало основою цього матеріалу.

З історії нашого краю

Сліди поселення на місці, де розкинулась Арбузинка що на Миколаївщині, ведуть в глибоку давнину.

Ще в першому тисячолітті до нашої ери північ Причорномор`я заселяли кіммерійці. Вони жили понад річками, у вибалках. Займались здебільшого скотарством. З донських степів почали наїжджати скіфи. Вони й підкорили кіммерійців на території від Дніпра до Дунаю. Виникло велике об`єднання племені під назвою Скіфія.

 Скіфи були дуже войовничі. Вони володіли срібними мечами і нападали на візантійські колонії, які розміщувались понад Чорним морем.

  У другому віці до нашої ери з Волги, Дону та приазовських степів вторглись на наші землі племена сарматів. Сармати витіснили одну частину скіфів в Крим і за Дунай, а з іншою частиною поріднились.

  Між Південним Бугом та Дніпром поселились угричі, а між Дністром і Дунаєм та по березі Чорного моря – тиверці. Згодом південнослов’янські племена зливаються в єдину загальнослов’янську народність. Виникає Київське князівство.

  В XIII столітті орда Чингізхана завоювала Русь і південних слов`ян. Внутрішні міжусобиці монголо-татарських ханів призвели до того, що вони розділились на декілька ханств.

  У XV столітті литовський князь Вітовт розбив татар на Півдні і дійшов до Чорного моря. На річці Південний Буг він спорудив фортеці Соколець (поблизу нинішнього Вознесенська) та Баликлей (нижче Вознесенська).

  Литовці поселились і на місці нашого села, де Литовська балка впадає у річку Арбузинку. Звідси і назва балки до цих пір. В Арбузинці збереглись прізвища Литвин, Литвиненко.  

  Поселились у південних краях і молдовани. Не випадково частина села Арбузинки називалась молдованщиною.

  В XVIII столітті на річці Південний Буг із гайдамаків, бездомних людей, безпосередньо із українців утворилось бузьке козаче військо. Частина цих козаків поселилась на місці Арбузинки. Так з`явились в нашому краї військові поселення.

Як виникло наше село

Час заснування Арбузинки встановити важко. Поселення тут існували з давніх часів. Приходили одні народи і заселяли цю місцевість. Приходили інші, завойовували тих, хто тут вже жив, поселялись.

  В 1780 році в Арбузинці поселилась частина Гаугського козацтва, де тепер знаходиться вулиця Учительська. Сюди прибували кріпаки з Києва.

  Власне становище кріпаків булор вкрай важким. Три дні вони працювали на казну, платили подушне, а козаки лишались привілеїв і перейшли в число рядових кріпаків, брали участь у військових заняттях. Ні переселенці, ні втікачі, ні козаки та гайдамаки не мали достатньо робочої худоби, інвентарю і коштів, щоб їх закупити.

  Управляв Арбузинкою сільський староста, якого призначав командир драгунського полку, який частково квартирувався у селі у той час.

Село поділялось на сотні, а сотні – на десятки. На чолі сотні був соцький, а десятки – десяцький. Сім`ї старости, соцьких та десяцьких були звільнені від роботи на казну. Вони увесь тиждень працювали на себе вдома, почали багатіти. Селяни позичали у них хліб, худобу, інвентар та гроші. За все це бідняки відпрацьовували багатіям.

  Суду не було. Існувало тілесне покарання палицями та ланцюгами. За наказом старости «винних» клали на «кобилу», били палицями або пропускали через шеренгу. Особливо винних відправляли в Сибір.

  Не було також і школи. Народ був не писемний. У 1797 році в селі побудували дерев’яну церкву. В цих же роках військове поселення було ліквідовано, але становище місцевих жителів не змінилось на краще.

  В 1898 році проведено перепис населення – ревізія. В книгу записали всі господарства села з поіменним і віковим складом кожної сім`ї.

  18 лютого 1861 року селян було звільнено від кріпосного права і наділено землею. Згідно із переписом, посімейно вибрали все чоловіче населення, незалежно від віку і національності, виділили наділи – 8 десятин землі. Сім`ї були великі – 10-12 і більше осіб. На сім`ю припадало від 32 до 96 десятин землі.

  З роками Арбузинка зростала. За даними словника «Брак гаузи і Ефрон» в 90-х роках в селі було 890 дворів, налічувалося 4882 особи обох статей, була православна церква, школа, 8 крамниць, склад для вина.

Чому саме поселення називається Арбузинка?

Є два варіанти назви нашого селища. Перша та, що на наших чорноземах рясно родили гарбузи. В минулому проводились базари, і в селище везли наприкінці літа, на початку осені на продаж великі гарбузи (кабаки). «Куди їдете?» - питали подорожні візника. А він відповідав: «Гарбузи продавати». А згодом і село назвали Гарбузинкою.

  Інша версія, найбільш правдоподібна. В глибоку давнину річка, яка поділяє наше селище на правий та лівий береги, була в глибоко розмитих берегах. Ближче до води ріс густий і високий очерет. Далі від води за очеретом росли верби, осокори і найбільше було бузини. Вона була така густа, що влітку у спеку листя на гіллі засихало, вигорало. Здавалось бузина горіла. Отож річці дали назву Гар-Бузина, тобто горіла бузина. Від назви річки почали і село називати Гар-Бузина. У всіх книжках церковних писалось так:військове поселення Гар-Бузина Бобринецького 2-го військового поселенського округу, Херсонського військового поселення.

Народний театр Семенівського сільського будинку культури Арбузинського району Миколаївської області

Театральні традиції в цьому селі губляться у глибині років. Проносились війни та революції, село переходило з одного району до іншого, навіть, до іншої області, мінялись прапори і назви, а в Семенівці чергове покоління аматорів виходило на сцену та творило свій театр.

До 1954 року в селі Семенівка було три бригадних клуби, в яких ставились вистави за творами українських класиків. У 1954 році директором новозбудованого БК і режисером драматичного колективу став колишній фронтовик, актор за професією Віктор Давидович Погонічев. При будинку культури працювали два драматичних колективи: український і російський. У ті часи були поставлені такі вистави:

1954 – „Возвращение”,

1955 – „Чорний змій”

1956 – „Чужой ребенок”, „Гість із Києва”

1957 – „Хрустальний ключ”

1958 – „Пошились у дурні”

З 1960 по 1962 рік драматичним колективом керував В.І.Мазаєв. З 1962 по 1972 знову В.Д.Погонічев. У цей час були поставлені такі вистави: „Наталка Полтавка”, „Пісня серця”, „Номенклатурна одиниця”, Чобіт лиха наробив”, „Свадебное путешествие”, „Дійшов до розуму”.

Після В.Д.Погонічева драматичним колективом керувала випускниця Київського державного інституту культури Ала Миколаївна Фендик. В цей час були поставлені вистави: „Не плач, девченка”, „Сватання”, „Мати”. З 1976 року почав працювати дитячий колектив, у якому пройшли першу підготовку: Давиденко М.В. (директор БК з 1983 року) та Давиденко Н.Л. (режисер театру з 1991 року). А.М.Фендик також поставила у 1989-91 роках вистави „По-модньому”, „Хто сміється – тому не минеться”, „Простак”, „Мати”, „Как похищают красавиц”.

З 1991 року театром керує Наталія Леонідівна Давиденко, випускниця Миколаївського училища культури 1987 року.

У липні 1993 року драматичний колектив Семенівського сільського будинку культури отримав звання „народний театр”.  Велику допомогу колективу надав режисер Веніамін Борисович Псярівський, який став хрещеним батьком театру.

Театр працює, переважно, з українськими класичними п’єсами. Останніми роками вдається відшукати призабуті перли¬ни української драматургії, такі, наприклад, як п’єса Олександра Володського „Панна Штукарка”, Лева Лопа¬тин¬ського „Свекруха”, Любові Яновської „На сіножаті”.

Колектив намагається поєднувати традиції українського театру і сучасну сценічну практику, не вдаючись, втім, у невиправдані експерименти. Основний глядач – жителі сіл та селищ Арбузинського району Миколаївської області.

У 1998 році створена громадська організація „Фонд підтримки театру”, яка забезпечує процес підготовки вистав, організовує виступи, участь у фестивалях та конкурсах, веде просвітницьку та популяризаторську роботу.

Театр, практично, кожного року бере участь у Всеукраїнському фестивалі театрального мистецтва „Від Гіпаніса до Борисфена”, де неодноразово ставав дипломантом та лауреатом, а у 2012 році завоював Гран-Прі фестивалю.

Режисер театру нагороджена як кращий працівник культури Миколаївської області у номінації „Театральне мистецтво”, грамотою Міністра культури України, Почесною грамотою Кабінету Міністрів України.

Вистави з 1991 року:

1991 С.Васильченко „На перші гулі”, за Б.Васильєвим „А зорі тут тихі”

1992 М.Кропивницький „По-ревізії”

1993 В.Самійленко „Химерний батько”

1994 Ш.Башбеков „Железная женщина”, П.Загребельний „Залицяльник”, Г.Квітка-Основ’яненко „Бой-жінка”

1995 В.Канівець „Як наші діди парубкували”

1996 В.Самійленко „Дядькова хвороба”

1997 М.Старицький „По-модньому”

1998 М.Старицький „За двома зайцями”

1999 Н.Шейко-Медвєдєва „Курочка Ряба”

2000 Г.Запольська „Мораль пані Дульської”

2001 З.Сагалов за Г.Квітка-Основ’яненком „Конотопська відьма”

2002 М.Янчук „По ярмарку”, М.Старицький „По-модньому”

2003 І.Нечуй-Левицький „Кайдашева сім’я” (інсценізація Г.Макарчука)

2004 М.Арбатова „Алексеев и тени”

2005 В.Канівець „Як наші діди парубкували”

2006 М.Кропивницький „Дійшов до розуму”

2007 В.Канівець „Віддавали батька в прийми”

2008 П.Мирний „Лимерівна”

2009 В.Гоголь „Простак”

2010 О.Володський „Панна Штукарка”

2011 Л.Лопатинський „Свекруха”

2012 Л.Яновська „На сіножаті”

2013 „Жарти над Бугом” (М.Альбиков¬ський „Жартівниця”, І.Тендетников „Хто сміється – тому не минеться”)

2014 М.Кропивницький „Дійшов до розуму”

Джерела:

газета „Вісник Семенівської сільської ради” http://agroin.org/gazeta.html

сайт Семенівського сільського будинку культури http://sbk.inf.ua/

Легенди Арбузинського краю

Підготувала вчитель історії

Арбузинської ЗОШ ІІ – ІІІ ступенів №2

Терлецька Наталя Володимирівна

З покоління в покоління, з вуст у вуста передається на Арбузинщині легенда про славного козака запорозького на прізвисько Пугач. Історія, про яку піде мова далі, має історичне підґрунтя, адже саме тут, на р. Південний Буг, на о. Гард свого часу зберігалася казна і перебувала канцелярія Буго-Гардівської паланки. Тому і не дивно, що захищали козаки найцінніше, не шкодуючи життя свого. Перекази стверджують: одного разу татарський розвідувальний загін появився на березі мальовничого Південного Бугу. Виникла загроза втратити казну паланки та боєзапаси козаків. Але кмітливий і винахідливий козак Пугач швидко зметикував, як зарадити біді. Виїхавши наперед татарського загону, він став гарцювати на своєму коні, зваблюючи непроханих гостей на перегони. Татари вирішили, що козак стане їх непоганою здобиччю і швидко, не роздумуючи, кинулися навздогін. Вони не знали ні місцевості, ні безмірної козацької відданості. Що задумав козак? Він розумів, що не зможе встояти проти цілого загону. Тому, розігнавши свого коня, направив його над високий берег річки і в останню мить зупинив. Татари ж, не розуміючи маневру, захоплені переслідуванням, цього не зробили, тож багато їх зірвалося з високої скелі і загинуло на березі річки. Ті, що залишилися живими, розправилися з Пугачем, скинувши його зі скелі. З того часу скелю, що височіє над берегом річки неподалік Костянтинівки і досі місцеві жителі називають скелею Пугача, а новим поколінням передається розповідь про хороброго захисника. За багато років давня розповідь доповнилась іншими фактами, образами, іноді звучить дещо по іншому. Варіант легенди викладено місцевими поетами В.Кукурузою та І.Брашеваном:

Пугач

Османово войско коварно и жадно

Командует им сам грабитель-паша

Где войско проходит, пылают пожары

И гибнет народ от стрелы и ножа.

Захвачены земли от Южного Буга

От тяжкого ига разносится стон.

Паша ненасытен, он ходит по кругу

И тычет за Буг золочёным перстом.

Лишь тучи прикроют земные просторы

От мягкого света безмолвной луны –

Крадутся под тенью османы, как воры,

К чужому богатству соседней страны.

Здесь ветер волнует ковыльные степи

И пласт чёрнозёма не вспахан лежит.

Земля, как вдова, только стонет и терпит,

Ей только рожать бы, ей только бы жить.

У брега речного клубятся туманы,

Степные орлы в поднебесье парят

И денно и нощно на древних курганах

Посменно казачьи дозоры стоят.

А первый курган, что у берега Буга,

В системе дозора он служит ключом,

Доверен бесстрашному воину Пуге,

Которого турки зовут Пугачом.

У Пуги крепка, неподкупна дружина,

В бою не сломить и не взять на испуг:

Всё меньше охотников лёгкой наживы

Решаются тайно форсировать Буг.

Прослышали турки, что женится Пуга,

Что скоро сватов он к невесте пошлёт,

И срочно решили похитить подругу,

Надеясь, что воин за нею уйдёт.

Сыскался посулой паши ослеплённый,

Опутал верёвкою девичий стан.

И в ночь грозовую с невестою пленной

Пробрался иуда во вражеский стан.

Смеётся паша: - Награжу непременно,

Я очень довольный тобой, молодцом,

Осыпьте монетами (знает пусть цену),

Потом, отослать на галеры гребцом.

- Поди не бывает в семье без урода

Хотел ко мне в слуги,  на наши харчи?

Уж коль за посулы он девушку продал

Не будет надёжным вассалом паши!

- За девицей красной следить неустанно.

В шелки дорогие её нарядить,

С охраной и лицами высшего сана

На берег реки на прогулку водить.

Как тёмная ночь ходит Пуга по скалам.

Тоскует казак, и не ест  и не спит.

Приметил: турецкий дозорным шакалом

За ним неусыпно, как ворон, следит.

Увидел любимую в царской одежде

И чувствует: плачет сердечко её.

Он чует, что там, окрылённый надеждой,

Паша, развлекаясь, блаженно поёт.

Он понял жестокую хитрость османа:

Коварные сети плетут за рекой.

- Но как же, родная, из вражего стана

Мне выкрасть тебя, обручиться с тобой?

Заметила Марья: начальник охраны

Внимание всё устремил на неё.

То встанет он сбоку, то хмурится странно,

То в очи глядит укрощённой змеёй.

Сверкает алмазами эфес кинжала,

Конечно, поменьше паши настяжал он,

Но грабить мастак и паша – его брат.

Мария притворно глаза опускает,

Игриво платком прикрывая лицо.

Но истинной цели охранник не знает

И пялит на Марью глаза с хитрецой.

Чтоб тайно попасть полонянке в объятья,

Начальник охрану средь полночи снял

И, тихо смеясь над уснувшею ратью,

В девичий шатёр, словно  тать, зашагал.

Он обнял её, но она не вскочила.

Охранник в объятьях, как лист, задрожал.

Не понял он ласки нежданной причину

И вдруг напоролся на острый кинжал.

Был поднят паша, как подхваченный ветром

Недоброю вестью. На свиту свою

Набросился страшным, озлобленным вепрем:

Вину искупите в кровавом бою!

Измученный  Пуга уснул на кургане,

Тревожною чёрною мглою укрыт,

Он слышит сквозь сон лошадиное ржанье,

Но ясные очи не может открыть.

Доносится издали голос любимой,

Зовёт его Марья, османов кляня,

Бежит она, кличет: - О, друг мой любимый,

Костром просигналь, да быстрей на коня!

Проснулся Григорий, а пот с него градом,

Заря загорается, близок рассвет.

Он видит: паша наступает с отрядом,

Разжечь бы костёр, да уж времени нет.

Кровавой росою земля окропилась.

Слетают турецкие головы с плеч.

Но сломлена буйная силушка-сила.

В руке тяжелеет карающий меч.

Все ближе и ближе, теснимый врагами,

Казак отступает к обрыву реки.

Спасения нет – он четырежды ранен.

И меч выпадает из слабой руки.

Покуда сражался с врагами Григорий,

Мария тайком на курган пробралась.

Дрожа от сознанья постигшего горя,

Сигнальный костёр разожгла, торопясь.

Как смерч, устремилась на турок дружина.

Казацких коней уж подковы звенят,

Но поздно… Григорий в речную пучину

С крутого обрыва направил коня.

Девичьему горю ни мер, ни предела:

От ран и утерянной первой любви

Красавица сникла и вмиг поседела.

За верность – поклон ей до самой земли.

Над полем сражения запахи гари,

Цветы небывалые тянутся в рост.

Их стебли седые, как волосы Марьи,

А цвет лепестков – смесь из крови и слёз.

Все склоны кургана они полонили,

«Бессмертники» – Марья цветы назвала,

А ветры их семя по всей Украине

Разносят и сеют, чтоб слава цвела,

Чтоб подвиг Григория не был забытым,

Решили на сходке друзья-казаки

В честь памяти Пугача высечь копыта

На серой скале посредине реки.

 Цікавим є той факт, що в смт. Арбузинка і в навколишніх селах живуть і досі сім’ї Пугачів. І кожна з них вважає героя легенди своїм далеким родичем.

Як і  більшість українців  жителів Арбузинки завжди цікавило походження найменування свого селища.

Однак немає єдиної точки зору на походження сучасної назви села. Тому розглянемо декілька версій.

•  За переказами жителів, у козацьку добу жив у цьому краї козак на ймення Гарбуз. Звідси і село стали називати Гарбузинкою. Дійсно, до 50-х років ХХ ст . Арбузинка мала таку назву. За іншою редакцією цієї легенди, на  території сучасного селища в далекі часи був великий базар, на якому продавали гарбузи.

•     За іншою версією, якої притримувався наш земляк П.Й. Присніцький, один із перших записувачів історії нашого краю, назва селища має рослинне походження. В глибоку давнину річка, яка протікає нашим селищем була глибоководною з розмитими берегами. Біля самої води ріс очерет, далі, за очеретом – верби, осокори та багато бузини. Зарослі її були настільки густі, що влітку в спеку листя на гіллі засихало, вигоряло. На відстані здавалося, що бузина горіла. Тому річка отримала назву Гар-Бузина, тобто, горіла бузина. Від річки і поселення почали так називати. У затисах Прісницького є посилання на те, що в усіх церковних книгах про наше село записано так: військове поселення Гар-Бузина Бобринецького 2-го військово-поселенського округу, Херсонського військового поселення. Необхідно наголосити на тому, що в усіх церковних книгах точно таких записів бути не може, а лише в період з 1817 р. до 1857 р., адже військові поселення були запроваджені в ці роки (прим. автора). Як би там не було, але цієї версії дотримуються більшість арбузян. З часом тире між словами Гар і Бузина зникло і село стали називати Гарбузинкою.

•     Заслуговує на увагу ще одна версія, не позбавлена вірогідності. Походження її базується на милозвучності української мови: Гард на Бузі, що теж могло трансформуватися в Гарбузинку.

•      А.П. Коваль в кн. “Знайомі незнайомці”, що вийшла друком у Київському видавництві “Либідь” 2001 року, пояснює походження назви нашого села дуже просто: від назви р. Гарбузинка, прив’язуючи її лише до українського слова “гарбуз” і розглядаючи різні варіанти походження назви овоча.  Але, як село, так і річка давно вже не Гарбузинка, а Арбузинка. Чому? Відповідь потрібно шукати в тому часі, коли відбулася така видозміна. Прагнення до перейменувань йшли не від місцевих жителів, а згори. Чи то немилозвучна назва для когось була, чи занадто національна, важко сказати.

Використані джерела:

1. ст “Стежками археологів”, М.Товкайло, г-та “Нове життя” №34, 36, 1992 р.

2. П.Виборний Миколаївщина. Путівник по пам’ятних місцях. Одеса, 1970

3. А.П.Коваль Знайомі незнайомці. Походження назв поселень України. Київ, Либідь, 2001

4. Замітки Присніцького.

5. Спогади О.В.Умрихіна

6. Матеріали запасника шкільної Кімнати бойової слави

Арбузинка у вирі подій ХХ століття

ХХ століття в історії виділяється надзвичайно бурхливими подіями: дві світові війни, три революції, три голодомори, репресії. Свідки деяких подій живі і досі, але в їх душах зберігся страх за власне життя, життя близьких і рідних, тому більшість уникає відвертих розмов про минулі лихоліття. Відходять у вічність ті покоління, що пережили буремні часи минулого століття. Разом з ними ми втрачаємо і безцінні відомості нашої історії.

Відомо, що в роки першої російської революції буря гніву підняла на повстання і арбузинців. Доказом тому є свідчення про присутність у 1905 році в економії Пишеніна ескадрону козаків, які за вказівкою заможного селянства карали побиттям безземельних селян, що самозахоплювали землі. Причини такого явища сформувалися ще в минулому, ХІХ столітті. Земельна реформа, про яку йшлося в попередньому розділі, сприяла активному розшаруванню селян, тому вже на початок нового, ХХ століття, появилась велика кількість безземельних селян без будь-яких засобів до прожиття. Велика кількість сільськогосподарських робітників – батраків - змушена була займатись сезонними роботами. Появились ринки робочої сили, де можна було найняти будь-яку кількість робочих рук. Такі великі ринки були у Вознесенську, Голті (тепер Первомайськ) і навіть у великих селах. Тому й не дивно, що доведені до відчаю селяни вдавалися до радикальних дій. Психологія українського селянина, його менталітет є таким, що він волів вести злиденне життя, але на своїй землі, не уявляючи іншої можливості заробити на прожиток. Можливо це сприяло зросійщенню промислових центрів півдня України.

Прагнення до справедливого перерозподілу землі іноді приводили до рішучих дій не лише в Арбузинці, а й в навколишніх селах. Так, у Костянтинівці 1905 році селяни-бідняки Г.П.Блануца та П.М.Панченко створили підпільний гурток, встановили зв’язок з революціонерами Єлисаветграда, Вознесенська, Одеси, отримували звідти нелегальну літературу, листівки  і розповсюджували серед односельчан. На першому, найбільш активному році, революції селянами була створена бойова дружина. Запалали маєтки поміщиків, нищився зібраний урожай, панська худоба.  Наслідки таких дій добре відомі. Жодне селянське повстання в історії не перемогло. Цьому є об’єктивні причини, про які йде мова в будь-якому шкільному підручнику, тому немає сенсу зупинятися на них. Повстання було придушене, а його керівники – П.М.Панченко, Г.П.Блануца та його син Митрофан – страчені на майдані біля церкви. Решту дружинників було заарештовано й незабаром відправлено на каторжні роботи до Сибіру. Налякане розмахом революційної боротьби, самодержавство змушене було, оговтавшись, вдатися до реформ. Появились столипінські відруби і хутора. Ймовірно саме в цей час появились на території сучасного Арбузинського району хутора Хмарівка, Аркадіївка, Обухівка, Трудофандіївка. Та частина селян, кому вдалося важкою працею зібрати землі, купити реманент, вела міцне господарство. Дещо пізніше вони поплатяться за це не лише своїм майном, а іноді й життям. Більшість же селян залишалися, як і раніше, безземельними. Тому причини для нового невдоволення залишились.

З 1909 року до 1914 рік будувалась залізниця. На будівництво прибуло багато робітників з різних міст Росії, від яких селяни перейняли соціалістичні ідеї, були залучені до таємних гуртків.

Складається враження, що Росія розплачувалася ціною трьох революцій, трьох потрясінь, яких не знала жодна країна світу того часу, за всю попередню історію пограбувань і принижень підкорених народів. Як би там не було, але 7 років (сумарно) вирували революційні події, а між ними – перша світова війна. Безглузда, як і всі війни, виснажлива і не зрозуміла. На зміну світовій прийшла ще більш трагічна – громадянська.

Солдати, що поверталися з фронту, приносили не лише невдоволення, відчай, а й зброю. В січні 1918 року колишні солдати створили революційний комітет. Його очолив Петро Седін. При комітеті діяв збройний загін у складі 100 чоловік. До квітня 1918 року комітет вів перерозподіл землі. Навесні до Арбузинки підійшли німецькі військові частини. Седін із загоном приєдналися до революційної військової частини, очолюваної матросом-більшовиком А.В.Полупановим, що проходила через село.

В Арбузинку прибув каральний загін, який зібрав на площі все село. На жителів села було накладено контрибуцію в 36000 карбованців  золотом. “Бунтівників”  матроса Дикусара та Андрія Запорожця (Петрушенко) поклали на діжу та висікли 50 палицями. Контрибуцію повинні були сплатити за 24 години. Заможні землевласники тут же переклали її на бідноту. Для сплати контрибуції бідняків заставили продати навіть хатини. Так, були продані домівки Козинця Івана та Абрамич Юхима.

Про деякі події тих часів згадує Умрихін Олександр Володимирович, 1902 року народження, комсомолець 20-х років, бригадир однієї з перших в Україні Кавунівської МТС: “В 1918 році я збирав по селам і хуторам теперішнього Арбузинського району молоко для сирзаводу підприємця Кормана. Підпільники-партизани постачали мені листівки і я їх поширював по хуторах. У червні, повертаючись із молоком, був затриманий німцями біля маєтку Ніпакульчицького, де відбувалась екзекуція над селянами. Мене і повозку обшукали, але листівки вже були розповсюджені. Я поскаржився коменданту, що за прокисле молоко він відповідатиме перед моїм господарем, і мене відпустили, адже завод виготовляв голландський сир лише для окупантів.

В листопаді новокраснівські партизани вийшли з підпілля і звільнили від окупантів залізничну станцію в Людмилівці. На Помічній у цей час партизанський загін Ткаченка П.С. вступив у сутичку з національними силами, очолюваними Козубським. Останній мав завдання – перерізати залізничне полотно, щоб завадити просуванню 2-ї Української армії на південь. Зазнавши поразки, Козубський направив свій удар на Людмилівку. Ми запросили підмогу і вона невдовзі прибула. З Вознесенська підійшли 2 батальйони і батарея трьохдюймових гармат. За вісім кілометрів, біля маєтку Соловйова банда була розгромлена і спішно вантажилась на потяг, що рухався в сторону сучасного Первомайська. На повороті до первомайського залізничного мосту партизани Гуляницького розібрали рельси. Потяг потрапив в аварію. Козубський зі зламаною рукою втік.

На початку лютого 1919 року наш партизанський загін приєднався до І Вознесенського полку. На цей час в місто прибув партизанський загін Ткаченка П.С. а робочі Вознесенського депо організували бронепоїзд (панцерний потяг) під назвою “Смерть директорії”. На початку березня англо-французькі інтервенти з грецькою кавалерією зайняли Мартинівку. Їх передові частини, що знаходились на роз’їзді “Ястребіново” висунули ультиматум про здачу міста. Вознесенці відповіли наступом всіх сил. І Вознесенський полк пішов через лід в сторону с.Кантакузовка ( з 1946 р. – Прибужани), кіннота Урсулова форсувала Буг біля с. Арнаутовка (з 1946 р. - Дорошівка), бронепоїзд вдарив у центрі. Того ж дня була звільнена залізнична станція Колосовка.

У квітні головою новокраснівського волвійськкома Тарасовим І.К. я був прийнятий на роботу писарем і їздовим. В серпні 1919 року згідно  розпорядження Вознесенського повітового ревкому всі комуністи, радянські службовці і активісти виїхали в Братське, де був сформований Братський комуністичний батальйон на чолі з Недашківським.

Через 10 днів батальйон виступив з Братського в сторону с.Надєждовки, де денікінські агенти та махновці виганяли селян на повстання проти комуни. За відмову – покарання. Всі залягли. Мене ж Тарасов відправив напоїти коней. Не встиг я підійти до колодязя, як з північно-східної сторони Братського почулись вистріли і в село почали входити махновці. По центральній вулиці я погнав коней до своїх, але нікого на старому місці не знайшов. Догнав своїх біля броду через Мертвовід, коли вже зав’язався бій. В руках у мене була трофейна французька гвинтівка, добута ще в Березівці. Вік її значно старший Паризької комуни, і, мені здається, з неї міг стріляти один із комунарів 1871 року. Батальйон направився в сторону Вознесенського шляху. Не встигли ми проїхати 200 метрів, як правий кінь з упряжі важко впав на землю. Ніхто не сказав би, чим все це скінчилося б, якби нас не прикрив виставлений на кургані станковий кулемет Гурова І.Ф.     Під час відступу денікінських військ деякий час працював у тилу ворога. Ми переховували дезертирів, отримуючи від них зброю. У нас були господарі будинків, які вночі за умовним стуком відчиняли двері і віддавали нам зброю розквартированих у них солдат. Одного разу денікінці напали на будинок нашого спільника Щукіна і підпалили сіно, в якому переховувались патрони, гранати. Один за одним почулися вибухи. Налякані білогвардійці вирішили, що на село напали партизани і відступали в Арбузинку, до своїх. 31 грудня 1919 року 12 чоловік під виглядом зустрічі Нового року зібрались у хаті Тарасова Ісака, де залишились на ніч. Вранці, десь о п’ятій годині, нас розбудив стукіт у двері. Через вікно побачили вісім денікінців з гвинтівками. Рятуючись, я вибіг на вигін. Босими ногами по снігу далеко не втечеш, тому змушений був забігти в лікарню, де працювала родичка. Вона сховала мене в печі і напхала туди соломи, а коли білогвардійці ввійшли, запалила солому. Приблизно через тиждень в село вступили червоноармійці”. Що в цій розповіді колишнього червоного партизана відповідає дійсності, а що – ні, важко сказати. Та це й не самоціль! Варто звернути увагу на окремі моменти цих спогадів. Зокрема, Олександр Володимирович, називає ворогами як денікінців і іноземних інтервентів, так і національні патріотичні сили. В цьому і секрет історії, як однієї з найцікавіших наук: не можливо прочитати її двічі однаково. Щоразу відкриваються нові факти, нюанси, обставини і ми дивимося на вже відомі події по-іншому, знаходимо те, на що раніше не звертали уваги.      

В Арбузинці теж організовувались національні сили – волосна земельна управа. Головою управи було обрано Ікленка Омеляна, відомого тим, що в 1905 році виколов на портреті царя очі, за що суд виніс покарання у вигляді ув’язнення на 1.5 року. Таким чином на території сучасного району діяли різні політичні сили: радянської влади, національного спрямування, німецькі окупаційні сили. Частина бідняків приєдналася до партизанського загону, організованого у Вознесенську Юхимом та Михайлом Синяковими. Партизанський загін вступив у сутичку з національними силами. Протистояння не завжди було виправдане і лише розпорошувало сили так необхідні для боротьби з окупантами. Як і всюди на той час влада не була стабільною. Національні сили змушені були відступити під ударами Червоної армії.

В лютому 1919 року відновлено радянську владу в Арбузинці і навколишніх селах. Виконавчий комітет очолив Погуца Петро, його заступником став Резніченко Іван, Секретарем – Присніцький Петро, завідуючим земельним відділом було обрано Дибу Климентія, заввійськкомом - Живанова Олександра, начальником міліції – Сердюка Сергія,  завідуючим волосною народною освітою – Буренка Прохора, головою комітету бідняків – Тригуба Федора, заступником – Конуха Тита, агітпром  очолив Іванюта Олексій. У такому складі виконком працював до квітня 1919 року. У квітні на чолі виконкому став Диба Клементій, секретарем – Сінческул Петро, Присніцького призначили воєнруком волвійськкомату. Виконком розпочав реквізицію матеріальних цінностей та їх перерозподіл, допомагав загону Зубовича виконувати продрозкладку.  На основі економії Окснера організувалась робота державного господарства, яке очолив Медвінський Леонтій, економію Даунгауера перетворили на держгосподарство, очолюване Черешнею Федором. При волвійськкоматі діяв збройний загін під керівництвом Козинця Олексія у складі 20 чоловік.

У Вознесенську, на цей час, створювались два полки регулярної армії. До них долучилось багато арбузинських партизан, в тому числі і загін Козинця. Обидва полки брали участь у боях з австро-німецькими загарбниками на Миколаївщині, з англо-французькими інтервентами – під Березівкою, звільняли Одесу.

Влітку 1919 року під Одесою спалахнуло антирадянське повстання. Докотилось воно і до Арбузинки. Першими піднялись на повстання костянтинівці. В Арбузинці повсталих очолили Федір Богачов, Суховій Іван, Торба Федір, Старченко Федот. Напередодні повстання Арбузинський волвійськкомат отримав телеграму Вознесенського повітового військкомату з наказом виїхати до Братського і з’єднатися з загоном Богдановича. У розпорядженні волвійськкома був один кінь, а в міліції – однокінна бричка. У приміщенні військкомату зібрались Живанов, Диба, Сердюк, Присніцький, Манжос, міліціонери – Соловйов, Дорошенко. Зброю повантажили на бричку, люди йшли пішки. Виїхали за Полянку і змушені були зупинитися на відпочинок у будинку Живанова. Ввечері дружина Олександра Живанова повідомила, що в селі розпочалося повстання, тому перепочинок був коротким і невелика валка активістів рушила далі. Дійшовши до Братського, дізналися, що і там вже розгорілось повстання, а загін Богдановича відступив в сторону залізничної станції Помічна. Порадившись, арбузинці-активісти розбилися на пари і так вирішили пробиватися до Помічної. Живанов пішов з Манжосом, Присніцький з Дорошенком, Диба з Сердюком. Дорошенку, Живанову та Манжосу вдалося добратися до Помічної, але там теж спалахнуло повстання. Інших затримали кінні повстанці. Відпустили всіх, крім Присніцького, якого запроторили до підвалу. В цей час на станцію Кавуни прибули два ешелони червоноармійців, що відступали з-під Одеси. Повстанці, прагнучи перешкодити просуванню ешелонам, розібрали залізничну колію. Ескадрон червоної кавалерії висадився на станції  і наніс сильного удару силам повстанців. Останні були витіснені за село. 32 повстанці загинули в сутичці, їх тіла поховані біля церкви. Кавалеристи звільнили заарештованих. Подальша доля кавалеристів невідома. Є лише відомості про те, що в Помічну ввійшли білогвардійці під командуванням генерала Слащова. Старченко Федот від імені усіх арбузинців поїхав налагоджувати стосунки з ним. В Помічній Старченко не лише впізнав, але й видав білогвардійцям Живанова та Манжоса. Манжоса Леоніда розстріляли, а Живанова Старченко привіз до Арбузинки. Тут йому та іншим активістам – Седину, Сидоренку, Романову, старому Манжосу були влаштовані справжні тортури. Більшість з них було порубано лопатами. В боротьбі з повстанцями загинув також Козинець Олексій.

Слідом за повстанцями в село прийшли денікінці, а вночі на сонних білогвардійців напали махновці. В паніці денікінці відступили в напрямі сучасної Агрономії. В грудні 1919 року, під час відступу, в Арбузинці зупинився ізмайлівський полк. Полк виділив каральний загін для розшуку та розправи червоних партизан. Шевченка Петра розстріляли, Чепіля повісили біля будівлі сучасного ощадбанку. Чупина Володимир по дорозі на страту зумів вирватися з рук карателів, але був убитий переслідувачами.

Навіть через десятиліття, спостерігаючи за перебігом подій у ті буремні роки, дивуєшся неймовірному коловороту, який затягував людські долі, ламав, трощив їх, не жаліючи нікого і нічого. Пересічному громадянину і сьогодні не завжди під силу розібратися з характером і суттю тих подій.

На Арбузинщині, як і на всій Україні, крім Червоної Армії, Білої Армії, національних сил, діяли махновці, повстанські селянські загони, очолювані отаманами. 20 січня 1920 у Вознесенську зібрався  повітовий з’їзд. На з’їзді були делегати Арбузинської волості. Дибу Климентія делегати обрали завідуючим повітовим земельним відділом, Косячного Петра – секретарем виконкому. Під час з’їзду на місто напала банда Григорія Тютюнника. Всі делегати пішли на боротьбу з бандитами. В бою загинув арбузинський делегат Антоненко Ісак, Беркань Григорій був поранений.

Із зміцненням радянської влади все активніше проходили земельні перетворення. Комітет бідноти поділив земельні наділи порівно між селянами по 2 га на одного члена сім’ї. На хуторі Міжнародна Праця організована перша комуна, яка проіснувала лише два роки і розпалася, оскільки не було досвідченого керівника.

В 1926 році утворені перші тракторні товариства: “Зміна”, компанія Зліченка, компанія Хильового та Оплачко, на хуторі Міжнародна Праця – однойменне тракторне товариство. Товариства існували завдяки державній позиці. Отримав два трактори і Арбузинський комітет взаємодопомоги. На кінець 20-х років розпочинається колективізація на селі. В 1929 році для допомоги артілям створюється Кавунівська МТС.     30-ті роки закарбувалися в пам’яті кожного як час неймовірного голоду, на перший погляд, безпричинного. Новітні історіографи прагнуть дослідити феноменальне явище голодних 1932-1933 років. ХХ століття щедре для української нації голодними роками: післявоєнні  20-ті, 40-ві роки. Феномен голоду 30-х полягає в тому, що ніякої війни чи інших надзвичайних катаклізмів не було. Навпаки, урожай 1932 року був достатньо високий. Спеціально спланований голод історики тепер називають голодомором. А ті, що попри все вижили і сьогодні цілують хлібину як найдорощу цінність, не допускають щоб бодай крихта упала зі столу.

Кінець 30-х років – це час передвоєнного тривожного спокою, коли в повітрі вже пахне порохом, але нікому не віриться, що війну не відвернути, вона насувається всією своєю страшною силою. Тим більше, що життя налагоджувалось на краще. З 1929 року працює електростанція потужністю 55 квт., понад 1 млн. штук цеглин щорічно випускає Арбузинський цегельний завод, працює найбільший в районі птахоінкубатор. Молодь посадила чудовий парк. Напередодні війни село потопало в зелені. Поліпшується медичне обслуговування. При лікарні, яка працювала з 1921 року, створено санітарно-гігієнічну та хіміко-бактеріологічну лабораторію. 1933 року село прикрасив новий будинок культури.

22 червня 1941 року в районному кінотеатрі мав демонструватись кінофільм “Три товарища”. Але радіо принесло в село страшну звістку – сталося те, в що не хотілося вірити – почалася війна. Близько тисячі чоловік вступили до лав діючої армії. Проблеми початкового періоду війни сьогодні добре відомі кожному громадянину України, тому не дивно, що фронт дуже швидко підкотився і до Арбузинщини. Захопивши Первомайськ, Мигію німецькі танкові дивізії намагалися зробити “стрибок” в сторону Одеси, вдаривши з тилу, не допустити тривалої її оборони радянськими військами.

2 серпня в Благодатному розмістився штаб 18-ї армії. На північний схід від села знаходився польовий аеродром 168-го винищувального авіаполку. Саме з цього аеродрому піднявся в повітря літак лейтенанта О.О.Артамонова. Замітивши ворожий розвідувальний літак, пілот піднімає свою машину у повітря і переслідує його. Коли закінчився боєзапас, Артамонов здійснює таран фашистського літака. Це був один із перших повітряних таранів, здійснених в роки Великої Вітчизняної війни. 2 серпня на аеродромі трапилась ще одна подія. Зі сторони роз’їзду Шайтарово появились танки з чорно-білими хрестами – ворожий розвіддозор танкової групи. Зробивши залп по аеродрому, де було всього декілька залишених на ремонт літаків, фашистські танки під’їхали до   підбитого бензовозу і почали заправлятися пальним.

Комісар 456-го батальйону аеродромної обслуги Коневський наказав розвернути дві протитанкових гармати і відкрити вогонь. Прямим попаданням один танк вдалося підпалити. Інші повернули назад. Прізвища артилеристів встановити не вдалося. Однак, дякуючи їх мужності, батальйон зумів евакуювати технічне майно та завершити ремонт Іл-16, які негайно ж піднялися в повітря. Того ж, 2 серпня, штаб переїхав з Благодатного до Костянтинівки. Група генерала П.В.Волоха продовжувала тримати оборону південніше Благодатного. 3 серпня вона вступила в бій з колоною танків і мотопіхоти ворога. Боєзапаси у бійців закінчувалися. Допомоги чекати нізвідки – групу відділяв від основних військ 18-ї армії Південний Буг. Десь на схід з гітлерівцями воювала ще одна група радянських військ – курсанти Одеського піхотного училища на чолі з полковником Г.І.Шерстневим. З-під Одеси їх спішно перекинули автомашинами в район Помічної Кіровоградської області. Однак нанести спільний удар по ворогу групи не змогли, тому що між ними був значний розрив – 35 - 50 км. Загону генерала Волоха загрожувало оточення. Але жорстокі бої з ворогом не припинялись. Гранатами та пляшками з паливною сумішшю бійці знищили сім гітлерівських танків.

До ночі ворожі війська підійшли до річки, а потім вдарили в сторону Семенівки. Гітлерівці захопили село, і, форсувавши річку, забезпечили собі плацдарм на правому березі. Загін Волоха, що поніс великі втрати, було відкинуто до Костянтинівки. На північній окраїні села радянські солдати, намагаючись стримати фашистські мотомехчастини, вели нерівний бій.

Під час будівництва електростанції робітники знайшли останки солдата. Поряд була гільза від снаряда з напівзотлілою від часу запискою: “Рядовий Василь Дровніков, воюючи за село Костянтинівку, загинув смертю героя. Серпень 1941 року”. Сьогодні в Костянтинівці, у дворі місцевої школи, стоїть обеліск із сірого граніту. Тут під гранітною плитою після перезахоронення спочивають останки В.М.Дровнікова – одного з героїв пам’ятного 41-го.

3 серпня гітлерівські війська зайняли Арбузинку. Окупанти не розпустили колгоспи, добре розуміючи їх користь. На місці колективних господарств тепер появились громадські двори, прибутки з яких вивозились до Німеччини, йшли на забезпечення німецької армії. Гітлерівці принесли в село “новий порядок”, згідно якому місцеві жителі перетворювались на рабів німецької нації. З Арбузинки до Німеччини  на примусові роботи на користь третього рейху було вивезено 733 юнаків та дівчат, з Костянтинівки близько 400 чол., майже 350 – із Семенівки та багато з інших сіл району.

Доля тих, хто залишився на окупованій території була теж нелегкою. Неможливо  виміряти міру страждання кожного, хто пережив страшне лихоліття війни де б він не був: в рядах діючої армії, на окупованій території чи на примусових роботах. Заслуговує на повагу найменший спротив окупантам. Так, восени 1942 року активісти сіл Арбузинка, Садове, хутора Октябрь створили підпільну групу, до складу якої ввійшли І.Л.Личкань, Н.К.Личкань, П.П.Шандра, С.Є.Карпенко, Л.Є.Доценко та ін. Переховуючи радіоприймач, вони слухали повідомлення Москви, записували і розповсюджували їх. На чотирьох квартирах переховували тих, кого повинні були відправити до Німеччини на примусові роботи. Весною 1943 року дев’ять підпільників були розстріляні. Серед них: Курдасов, Саричев, Кобузов, Лапко (Михайло Іванович вч. математики).

Іноді дехто із сучасників закидає: не було в Арбузинці нічого надзвичайного в роки війни, через відсутність активного партизанського руху німці вели себе відносно миролюбно. А як бути зі свідченнями більшості тих, хто пережив окупацію? І знову ж, психологія людської поведінки надає нам приклади, які пояснити жоден науковець не в змозі. Чому для одних сама лише думка про господарювання чужинців у рідному селі болісна і трагічна, в той час, коли для інших – їх небагато – все було ніби, як звичайно. Пам’ять вибіркова. Вона зберігає найяскравіші картини із життя, особливо ж, якщо вони неприємні, негативні. То виходить для когось німецька окупація не була такою вже неприємною. Історія вчить, історія виховує і застерігає від нових помилок. Адже були серед арбузян і герої війни, і прості трударі, і запроданці. Однак важко сьогодні судити з яких причин вісім арбузинців згодилися бути старостами села (за кількістю колгоспів, на той час – громадських господарств), ще більше служили в поліції. Деякі свідки тих подій стверджують, що іноді старости і поліцаї з місцевого населення ставились до односельців гірше, ніж німці. Це явище пояснити можна з точки зору психології. Грубе поводження, зневажливе ставлення своїх же односельців сприймалося болючіше, ніж аналогічне зі сторони чужинців, адже від них цього чекали.

“Новий порядок” приніс в Арбузинку нововведення. В центрі селища, у школі, розмістився госпіталь. Повсюдно у дворах розквартировані військові. Запроваджено комендантську годину – 21.00. Серед окупантів теж були різні за вдачею люди. Драчук Євгенія Прохорівна, наприклад, згадує німецького військового, якого звали Карл, як дружелюбного, з веселою вдачею. Він часто бавився з дітьми, приносив їм солодощі. Але це не змінює загальну картину пограбувань і розорення, страждань і ненависті. У пам’яті інших зберігся німець-квартирант, який відвіз, їдучи у відпустку додому, сину господарів передачу, що був насильно вивезений на примусові роботи. Поодинокі випадки не творять історію і не змінять суті тієї війни.

Рання весна принесла Арбузинщині довгоочікуване звільнення. На світанку 20 березня 1944 року батальйон 51-го полку під командуванням капітана Архіпова ввірвався в Полянку. Поява радянських солдат у селі викликала паніку. Ворог не зміг організувати опір. Гарнізон у кількості 50 чоловік був розгромлений. Стійкий опір чинив супротивник на рубежі річки Арбузинка. Умови для наступу були не сприятливі: весняне бездоріжжя, обмаль боєприпасів. З настанням темноти рота автоматників 51-го полку під командуванням старшого лейтенанта М.К.Мартинюка, прорвалася в село Мар’янівка і зав’язала там бій з противником. Зухвалі дії роти підтримав батальйон майора І.Г.Григор’єва і на ранок 21 березня село було звільнено. На жаль Михайло Калинович Мартинюк у цьому бою загинув. Переслідуючи ворога, радянські війська звільнили Арбузинку, Новоселівку, Грозний, Волю.

На підступах до Південного Бугу в полосі дії дивізії залишалось село Костянтинівка. 51-й полк полковника В.С.Сенкевича зім’яв виставлені на околиці групи прикриття і ввірвався в село. В коротких сутичках вдалося швидко ліквідувати окремі вогнища опору і повністю очистити село від ворога. Коли солдати вийшли на берег річки, то побачили зірвану переправу, а з правого берега полетіли на них кулі і снаряди.

В цей час 226-й полк полковника В.І.Ухабатова вийшов на руїни хутора Строцького, що південніше Костянтинівки. Наблизившись до річки, солдати побачили, що тече вона в глибокому каньйоні, течія швидка, виглядають пороги. Правий берег високий і крутий. І, як стало відомо пізніше, в його скалистих породах вирубані траншеї, кулеметні гнізда, бліндажі. Всі зрозуміли, що бої будуть важкими.

Найголовнішим було роздобути плавзасоби, оскільки свої, табельні, знаходились десь на підході, відстаючи через бездоріжжя. Човни і матеріали для парому знайшли в селі. Для просмолювання днищ човнів спробували розплавити асфальт. Але один сільський хлопчина показав залитий смолою колодязь кабельної лінії зв‘язку, побудований ворогом. Дістали смолу і справа пішла веселіше. А хлопчина, захопившись пошуком колодязів за селом, потрапив під артилерійський обстріл противника і загинув. На жаль ім’я його залишилось невідомим.

Форсування Бугу почалось вночі. Командир 226-го полку в перший десант призначив взвод автоматників під командуванням лейтенаната І.П.Зрєлова. Вибір В.І.Ухабатова зупинився на  невисокому худорлявому молодому лейтенанті не даремно. За його плечима - досвід форсування Дніпра, де він теж був першим. Вночі 15 чоловік взводу Зрєлова по крутому схилу зійшли вниз, до води, де їх чекав немолодий уже, але кремезний сапер Ф.Л.Антипін з човном для переправи. Невдовзі на правий берег перекинули 16 чол. з першої стрілецької роти на чолі з командиром лейтенантом Овсянниковим.

Взвод Зрєлова обережно піднявся крутими схилами вгору і досяг того місця, де вдень були замічені спалахи кулеметного вогню. Придивились і побачили кулемет на майданчику, вхід в бліндаж. Тепер все вирішує швидкість, мужність і зухвалість, а Зрєлову їх не позичати. Сміливий удар по позиції ворога, пара гранат, декілька автоматних черг по  пригніченим фашистам і зрєлівці ліквідували одну вогневу точку. Гітлерівці, що залишились живими, кинули кулемет і втекли у верхні окопи.

Група Овсянникова теж захопила одну ворожу позицію. Плацдарм став просторнішим. Але подальше просування було неможливим. Необхідно закріпитись на завойованих позиціях. Без підтримки зі свого берега бійці на плацдармі довго не протрималися б.

Наступної ночі на плацдарм переправлено поповнення людьми, військовою технікою і боєзапасами. На чолі об’єднаного десанту став старший лейтенант Убайдулаєв. Лейтенанта Фейдера призначено парторгом, а сержанта Цимболова – комсоргом. З плацдармом було встановлено радіо- та телефонний зв’язок.

Нічними атаками десантники вибили ворога ще з декількох укріплених точок і піднялись на вершину крутих прибережних скал. Зрєлов зі своїми автоматниками захопив будинок у винограднику, звідки відкривалась панорама навколишньої місцевості. Гітлерівці не змирились із втратою зручних позицій і весь день тут кипів гарячий бій. Будинок декілька раз переходив з рук в руки і все ж на кінець дня Зрєлов остаточно закріпив його за собою.

51-й полк почав форсування на добу пізніше недалеко від зірваної переправи. Опір ворога тут був не менш жорстоким. Взвод лейтенанта Морозова переправлявся першим. Гітлерівці відчайдушно намагались розправитися з смільчаками. Вони поливали їх вогнем з кулеметів і автоматів, закидали гранатами, йшли в атаки, які декілька раз закінчувалися рукопашним боєм. Не дивлячись на те, що у взводі разом з Морозовим залишилось лише п’ять бійців, ворожий наступ він витримав, доки на підмогу не прийшла вся рота старшого лейтенанта Помешкіна. Поповнення сил дозволило підрозділу розширити плацдарм.

Олександр Титаренко ТОПОНІМІКА ЕТНІЧНИХ ПОСЕЛЕНЬ РОСІЯН ТА УКРАЇНЦІВ В СЕЛІ НОВОКРАСНОМУ АРБУЗИНСЬКОГО РАЙОНУ МИКОЛАЇВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ВСТУП

Територія Арбузинського району  Миколаївської області заселялася досить пізно – в основному в кінці ХVІІІ – на початку ХІХ століття. Тому вести мову про старовинні назви апріорі неможливо, тим більше про назви етнічних поселень, бо значного національного розмаїття, як на півдні області, в районі не було. Окрім українців, на наших землях  поселялися лише росіяни з так званих центрально-чорноземних земель. Не дивлячись на це, автор все-таки зробив спробу прослідкувати, яким чином етнічна приналежність перших відомих поселенців села вплинула на топонімічні назви  як села в цілому, так і його окремих частин.

Історична довідка. Становлення сучасного села Новокрасне розпочалося  з заселення його частини україномовним населенням з Полтавщини. До 1968 року ця частина була самостійним населеним пунктом і називалася  Катеринівка. На  початку ХІХ століття починається переселення росіян, які  заснували поселення, що отримало пізніше назву «Новокрасне», яка збереглася і донині. [1,3-4]. Те саме можна сказати і про Катеринівку, хоча офіційно село не існує, назва Катеринівка вживається практично всіма. Щодо первісних назв частин Новокрасного – Слободки та Хохлаччини, то вони, по-перше, ніколи не були офіційними, а по-друге, давно забуті жителями села. І якщо Слободку ще  шість-сім років тому пам’ятали старожили, то Хохлаччину не пам’ятав навіть один з жителів села, який  народився в 1890 році і з яким автор спілкувався в 1989 році [2,2].

1.ПОХОДЖЕННЯ  НАЗВ

В цьому розділі роботи автор познайомлить з різними версіями походження назв села і його частин. Деякі з них не викликають сумнівів,  в деяких випадках наводяться всі існуючі версії, з яких вирізняється найбільш вірогідна. Щодо офіційних версій, то їх взагалі не існувало, а ті, що розглядаються, є результатом багаторічної роботи краєзнавців школи.

Предметом розгляду є чотири історичних  назви поселень, що сьогодні складають село Новокрасне, і які, на думку автора, доцільно розглядати саме  в хронологічному  порядку, починаючи з їх виникнення.

1.1. Катеринівка

Частина нинішнього села Новокрасне почала заселятися в кінці ХVІІІ-го століття вихідцями з Полтавщини, коли після розгрому Запорозької Січі її землі передавалися колоністам. За указом цариці Катерини ІІ землі на правому березі річки Малої Корабельної були передані князю греко-румунського походження Кантакузину. Саме він купив на Полтавщині селян, яких привіз на наші землі. Існує легенда про те, що селян він виміняв на собак. Ця легенда надрукована в збірнику «Легенди рідного краю» [3,6-7] і наводиться в додатку до цієї розвідки.

В знак подяки Кантакузин і назвав нове поселення Катеринівкою на честь своєї «благодійниці». Ця версія не викликає сумнівів.

Зазначимо лише, що в усіх публікаціях, не дивлячись на те, що українська мова була заборонена, назва «Катеринівка» завжди зберігала український варіант, і  правильна російська назва «Екатериновка» не зустрічається в жодному з джерел. Це може бути свідченням глибокого вкорінення в пам’ять жителів свого українського начала. До речі, незвааючи на заборону української мови, закриття україномовної школи вже в радянські часи, жителі Катеринівки зберегли і мову, і звичаї, і обряди своїх полтавських предків.

1. 2. Слободка

На початку ХІХ століття (напівофіційна дата -1810 рік) починається заселення і лівого берегу річки Малої Корабельної. На відміну від Катеринівки, де селяни були кріпосними, лівобережні селяни мали статус державних і особисто були вільними. Це спричинило масове переселення (законне і незаконне) кріпаків з центральних губерній Росії (зокрема, Курської). Колишні кріпаки отримали волю (російською мовою «свободу», що й зумовило першу назву лівобережної частини села – «Слободка». Треба відзначити, що ця назва зберігалася досить довго, але в часи колективізації була витіснена назвою створеного там  колгоспу «Победа красных партизан» (без «партизан» и  без «красных») Саме назва «Побєда»  вживається стосовно цієї частини села, колишньої Слободки. Ця неофіційна назва настільки популярна в селі, що заповзятливий підприємець назвав свій магазин в цій частині села саме  «Побєда»[5, 17]. 

1.3. Хохлаччина

Поряд з російськими селянами до нового села прийшли і українці з Полтавщини і Харківщини. Звичайно ж, вони поселились на території державних селян. Проте порівняно з російськими селянами їх чисельність була незначною, що і привело до того, що вони знаходились в дещо гіршому становищі (але кращому, ніж кріпосні катеринівці). Саме таке становище і стало причиною появи принизливої назви – Хохлаччина. Не думаю, що  самі українці так називали своє поселення, вірогідно, що цю назву дали йому російські жителі..   

Значна чисельна перевага російського населення в одній общині привела до поступової асиміляції українців, які розчинилися  серед росіян. Змішані шлюби привели до того,  що українці не зберегли свою самобутність, проживали вже не окремо, тому назва «Хохлаччина» втратила свою актуальність і була забута [5,24].

Що стосується українських жителів Катеринівки, то їхню етнічну самобутність врятувало… кріпосне право – хто хотів одружуватися з кріпаками?

1.4. Новокрасне

Після перетворення  лівобережної частини села у військове поселення воно отримує назву – «Новокрасне», яка і стала першою офіційною назвою та збереглася до сьогоднішнього дня.

Щодо походження назви, то ні в кого немає  сумнівів, що назви такого типу здебільшого виникали серед переселенців, як згадка про свою батьківщину. От тільки де вона – батьківщина?

Перша версія. Перші поселенці прийшли на наші землі з села Красне Курської губернії [5, 15].

Друга. Назву селу дали гусари, які брали участь у війні з Наполеоном і прославилися саме в боях під містечком Красним [6,38].

Обидві ці ці версії мають як підтвердження, так і спростування. Підтвердженням першої версії є той факт, що в селі Красне Бєлгородської області Росії (колись це частина Курської губернії)  популярні прізвища, схожі на новокрасненські: Огарков, Тарасова, Андронов, Щепкін (той  самий актор, який був другом Тараса Шевченка, народився в цьому селі). Порівняємо наші: Агарков, Андросов, Щекін.

Підтвердженням другої є  те, що назва «Новокрасне»  з’явилася тільки після появи гусарів.

Але в будь-якому випадку назва має російське походження, бо випадки вживання слова «красний» українцями у  значенні «красивий»  надзвичайно рідкісні, в той час, коли серед росіян – це звичне явище  (Красна площа в Москві, «красна девица», «краснословие»), як і, до речі, серед білорусів (згадане містечко Красне знаходиться на білоруських землях) .

2.ЗАБУТІ СЕЛА, ЗАБУТІ НАЗВИ

Окрім населених пунктів, що входять сьогодні до єдиного села Новокрасного, на його околицях було ще ряд поселень, які в свій час припинили існування як «неперспективні села» (був такий термін в 60-70-і роки минулого століття).  І якщо такі назви, як Сидорівка, Гриднівка,  Аркадіївка не мають етнічного забарвлення і названі на честь їх засновників в період столипінської реформи, а згадуються лише для  того, щоб нагадати про їх колишнє існування, то назва найближчого до Новокрасного хутора –Трудофандіївки  досить цікава.

2.1. Історія села довжиною в людське життя

Хутір Трудофандіївка проіснував 75 років. Ще в 1898 році, до столипінської реформи, селянин з Новокрасного Фадєєв вийшов з общини і поселився на хуторі, який сам і заснував (державні селяни, якими були жителі Новокрасного, таке право мали і до часів П.А.Столипіна за умови згоди всієї общини). А так, як Фадєєв (вулична кличка «Фандєй») не претендував на кращі землі, а навпаки, вибрав віддалені, то община не заперечувала. Зрозуміло, що хутір назвали Фадєєвкою (в народі – Фандєєвкою; бач, як прилипла кличка – навіть його дітей називали «фандєята».[7, 2].

В 1921-22 роках до села Новокрасного повертаються ті, хто за часів Столипіна переселявся до Сибіру. Земля навколо села вже була розділена і переселенцям запропонували Фадєєвку, потіснивши «куркуля». Репатріанти заснували своє поселення, яке назвали Трудолюбівкою. Так і існували фактично поряд два хутори, які ворогували між собою, на віть цвинтарі були різні, хоча населення не перевищувало двісті чоловік. [7, 4]. Правда, причина була не етнічного характеру (Фадєєв – росіянин, трудолюбівці – здебільшого українці), а економічного - внаслідок повернення колишніх переселенців Фадєєв втратив частину землі.

Але колективізація помирила ворогуючі сторони. Зі створенням колгоспу «Декабрьский Пленум»  землю втратили всі, і ворогувати було вже ні за що, а об’єднані спільною бідою села об’єднали і назви – так і виникла така чудернацька назва.

На жаль, в період боротьби з неперспективними селами Трудофандєєвка перестала існувати – частина жителів переселилася до Арбузинки, частина – до Новокрасного (побіжний аналіз показує, що етнічний принцип тут спрацював, але причина була в мові навчання – в Новокрасному була російськомовна школа, як і в Трудофандіївці, тоді як в Арбузинці – тільки україномовні).

2.2. Було, а куди зникло?

В своїй автобіографії видатний  український  драматург і театральний діяч М.Кропивницький, який провів свої дитячі роки в нашому селі,  згадує і село Дворянське, де батько був економом одночасно з Катеринівкою [8,156]. 

Зрозуміло, що село було близько Катеринівки. Жодне з найближчих  сусідніх сіл не могло бути Дворянським, бо їх землі не належали Кантакузину, а допускати, що батько Марка Лукича працював за сумісництвом в іншого пана, абсурдно.

Так все-таки, де було Дворянське? Відповідь підказав М.В. Гоголь. Уважно співставляючи його «Мертві душі» з  законодавчими актами Російської імперії того часу, можна зробити висновок, що не тільки «мертві душі», але й неіснуючі села давали можливість отримати побільше земельки. Тому, на  мою думку, Кантакузин просто розділив досить довгу Катеринівку на два села, одне з яких і назвав Дворянським, і яке надавало йому привілеї в податках як дворянину. Про те, що навпроти Слободки були будинки, свідчать старожили [2,2], а про те, що могло бути окреме село – рельєф місцевості. Проте це тільки версія. Єдине безперечно – таке село, і під такою назвою дійсно існувало.

3. ВПЛИВ ЕТНІЧНОГО ФАКТОРУ  НА  ТОПОНІМІКУ СЕЛА

Біетнічність села позначилася не тільки на назвах його частин, але й на назвах інших топонімів. В свій час в Новокрасненській школі була започаткована робота над топонімічним словником «100 назв Новокрасного», яку високо оцінив лауреат Державної Шевченківської премії, секретар Національної Спілки письменників України Григорій Гусейнов, і який аж на трьох сторінках своєї книги «Незаймані сніги» цитував уривки зі словника [9, 36-39].

Аналізуючи топоніми, які є в словнику, можна легко побачити їх етнічне походження. Вже було сказано,  що Катеринівка завжди вживалася тільки в українському варіанті (і серед українців, і серед росіян; і в побуті, і в офіційних документах). Те ж саме можна сказати і про інші топоніми. Наприклад, назви колгоспів на території села. І якщо такі назви колгоспів, як «Ноябрький Пленум» чи «Декабрьский Пленум» вживалися і в українському, і в російському варіантах, то «Широкий лан» (україномовна Катеринівка) – тільки в українському, «Победа красных партизан» і «Красный Октябрь»  (російськомовне власне Новокрасне) – лише в російському.

Жоден житель села, незалежно від походження, ніколи не називав затишний куточок біля Катеринівки інакше, ніж «Три верби» [російська транскрипція - тры вэрбы]. Поряд з цим, українці села називають пороги на річці Малій Корабельній «скали» (не скелі, а саме «скали»)[5,21]. Цікаве порівняння: цвинтар в Новокрасному  представники старшого покоління часто називають «погост»[5,17], в той же час, ті ж самі люди цвинтар на Катеринівці називають тільки «кладбіщем». І таких прикладів безліч.

Але етнічно-топонімічним  «шедевром» села можна вважати невеличку балку на околиці села, в якій колись знаходився асфальтний міні-завод. Заводу давно немає, але навіть ті, хто народився вже після того, як він був зруйнований вщент (залишки асфальту та піску розібрали жителі села, обладнання було здане на металолом), називають балку «Армянстрой» (на заводі  працювали в основному вірмени) [5, 5]. В селі є і Циганське перехрестя (неофіційна назва)

ВИСНОВКИ

Село з початку його заснування завжди було поліетнічним. І сьогодні в селі проживають, крім нащадків засновників села – росіян та українців, представники більше десяти національностей – молдовани, гагаузи, цигани, корейці, грузини та ін.. Але село завжди було інтернаціональним і єдиним. Як сказано в одному з віршів місцевого поета:  

Як дві сестри, живуть вже два віки,

Немов дві пташки у прекрасному дуеті,

Обоє наших сіл на берегах ріки –

Край воїнів, край хліборобів і поетів [1,15].

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

  1. Єльнікова Л.І.,Титаренко О.І. Новокрасне. Історичний нарис. Новокрасне (на правах рукопису), 2011,20 с

  2. Спогади жителя с.Новокрасне Коздоби А.М..

  3. Заснування Катеринівки (спільний проект, керівник Титаренко О.І.)// Легенди рідного краю. Миколаїв. Видавництво Ірини Гудим, 2010, 68 с.,с.6-7

   4.Трегуб П.М., Шевельов В.М. Сельскохозяйственное товарищество «Новокрасненское» (Страницы истории), Миколаїв, 1994, 162 с.

   5. Новокрасне та його околиці (100 назв Новокрасного). Топонімічний словник. Рукопис, 2007, 31 с.

   6. Новокрасне.Легенди.Факти.Коментарі. Рукопис, 2009, 44с. (зберігаються в Ново крас-нен ській ЗОШ)

 7.Спогади колишніх жителів с.Трудофандіївки Ніколаєнка М.В. (м.Київ), Бурцева В.П.(с.Новокрасне)

 8. Кропивницький М.Л. Автобіографія (за 65 літ) // Твори в 6 т. т.6 К.Державне видавництво художньої літератури, 1960, 672 с.с.145-240

 9. Гусейнов Г.Д. Незаймані сніги в 3-х книгах, кн.2 //Дніпропетровськ АРТ- ПРЕС, 2010, 560 с. с 36-39                                                      

ДОДАТОК  А –легенда про заснування Катеринівки

Як  катеринівців  на  собак  виміняли.

Їхала через наші землі Катерина. Багато прислуги в неї  було, а найголовніший з них - Потьомкін. Щоб здивувати  Катерину, поставив він по всьому шляху будинки - де одна стіна, де дві, як наче в театрі.

Катерина з карети не вставала і все дивувалася, як  багато в неї людей і сіл. Біля річки Корабельної вони  зупинилися, коней напували.

На горбочку виднілися чепурні будиночки. «Поки я подрімаю, знайди того пана, якому це гарне село належить, запитай, як воно називається»,- сказала  вона Потьомкіну. Той боячись, що обман розкриється, побіг до прислуги і  першим побачив псаря, який був із своїми собаками. Його Потьомкін тільки-но виписав з Румунії, і Катерина псаря в лице не знала. Потьомкін наказав цьому псарю видати себе  за князя і сказати, що називається село Катеринівка на честь самої цариці. Катерина була дуже задоволена і пообіцяла, що вже наступного року приїде сюди відпочивати. Псар злякався, адже їх з Потьомкіним обман виявиться. Він кинувся до Потьомкіна: «Що  робити ?» - «А що робити? - відповів той,- землю я тобі подарую, і навіть князем зроблю, а от село будуй сам».

«Земля сама не родить - люди  потрібні,- заявив  Кантакузен (так звали псаря ), де я їх візьму?»-«Та хоч своїх  собак посели, а щоб село було, або тебе не буде»,- пригрозив Потьомкін.

Чи то Кантакузен виявився кмітливим, чи не так  зрозумів Потьомкіна, але взявши всіх своїх собак, а вони були  породисті і дорогі, поїхав на полтавські землі і почав собак    міняти на кріпаків. Багато виміняв і погнав селян до ріки Корабельної та почав там будувати палац, а будинки селяни  будували самі собі. Так і виникло село на березі річки  Корабельної, яке називається  Катеринівка. А цариця так і не приїхала.

Короткий коментар. Село Катеринівка  справді було засноване князем Кантакузином, який  отримав землі на березі нашої річки. Але він ніколи не був псарем, він походив з князівського роду – чи то румунів, чи то греків (багато іноземців  тоді приходило на українські  землі).                                        

Щодо обміну селян на собак, то він  проходив по більш складній схемі. Щоб купити селян, Кантакузин продав своїх коней і собак, а вже на  виручені  гроші купив кріпаків на Полтавщині, яких і змусив переселитися в наш степ. А засноване село назвав Катеринівкою дійсно на честь  Катерини ІІ, яка дала йому  землі [3, 6-7 ].

Людмила Єльнікова. Олександр Титаренко Н О В О К Р А С Н Е (Історичний нарис)

Новокрасне- село, центр сільської ради, розташоване на берегах річки Малої Корабельної, що належить до басейну Південного Бугу. Відстань від районного центру - смт. Арбузинки складає 11 км, від обласного – м. Миколаєва -170 км. 

Найближча залізнична станція – Людмилівка Одеської залізниці. Відстань до станції – 8 км.

Площа населеного пункту – 4,67 кв.км (467 га)

Населення – 1489 осіб.

День села традиційно відзначається 28 серпня, на свято Успіння  Пресвятої Богородиці, день, коли була освячена місцева Свято-Успенська церква (побудована на початку ХХ століття). 

Першим поселенням на території сучасного села був козацький зимівник Орликівка, який підпорядковувався козацькому поселенню Орлик (нині Первомайськ), що входив до Буго-Гардівської паланки Нової Січі. Після зруйнування Запорозької Січі землі на правому березі місцевої річки були віддані одному з представників династії Кантакузиних – Сперанських, який купив кріпаків на Полтавщині (за легендою, виміняв на собак), і заснував село, назване Катеринівкою на честь Катерини ІІ. 

На початку ХІХ століття (напівофіційна непідтверджена дата -1810 рік) почалося заселення і лівого берегу – переселенцями з Курської та частково Харківської і Полтавської губерній, які заснували поселення Слободка (російські селяни)  та  Хохлаччина (українські) і мали статус державних селян. Після російсько-французької війни 1812 року село стає місцем перебування військової кавалерійської частини – ескадрону уланів, а згодом – військовим поселенням. Село отримує назву Новокрасне на честь села Красне Курської губернії (нині Бєлгородської області Росії), звідки прийшли переселенці. Існує також маловірогідна версія походження назви від містечка Красне, де в битві з Наполеоном прославилися місцеві улани .

І якщо лівобережні поселення об’єдналися дуже швидко – нечисленні переселенці з Полтавщини та Харківщини асимілювалися серед переважаючого російського населення – село стало російськомовним, - то Катеринівка залишалася самостійним населеним пунктом аж до 1968 року, коли була приєднана до Новокрасного, зберігаючи українську мову, культуру, традиції і обряди.

У селі Катеринівці, яке належало князю Кантакузину, пройшли дитячі роки видатного режисера, актора, драматурга, композитора, засновника українського професійного театру  Марка Лукича Кропивницького (1840 -1910). Нині в місцевій школі відкрита меморіальна дошка і діє Меморіальна кімната М.Л.Кропивницького,  створена  школярами - краєзнавцями, діяльність яких відома далеко за межами області, під керівництвом вчителя історії Титаренка О.І. за сприяння київського журналіста і композитора, внука письменника Ігора Олексійовича Кропивницького.

Село росло досить швидко. І якщо в 1859 році в Новокрасному налічувалося 1330 чоловік, то вже в 1896 році – 2865, в 1916 – 3418, і навіть після світової і громадянської воєн -3725 (дані 1920 року).Село було волосним центром, який об’єднував 11 значних і невеликих населених пунктів

Росту села сприяли і відкриття залізниці, яка проходила недалеко від села, і статус державних селян, який дозволяв ще до столипінської реформи вихід на хутори – в 1898 році багатим селянином з Новокрасного Фадєєвим був заснований хутір Фадєєвка, що пізніше, після злиття з поселенням Трудолюбівка, отримав назву Трудофандіївка. Важливе значення для розвитку села мала і реформа П.А. Столипіна, яка дала можливість селянам самостійно госпо дарювати. За переказами, назва одного з хуторів, недалеко від Новокрасного, отримав назву «Аркадіївка» саме на честь Столипіна, якого називали «Аркадічем».

В роки громадянської війни Новокрасне  стало ареною дій численних військових формувань: місцевих червоних партизанів, махновців, петлюрівців, армії П.Скоропадського, білогвардійців, селянських отаманів і банд. Легенди розповідають і про вінчання Н.Махна в місцевій церкві, і про перебування  в селі білогвардійського генерала А.Денікіна,  і про пограбування місцевого банку бандою Марусі (М.Никифорової), але ці легенди не мають достовірного підтвердження і залишаються тільки легендами.

Після встановлення радянської влади землі поміщиків князя Сперанського з династії Кантакузиних, барона Швахгейма, М.Т. Соловйова, С.А.Брижицького були націоналізовані і передані селянам. Продовжують діяти школи, засновані ще земством, лікарняна дільниця. Як і інші села півдня України, Новокрасне постраждало від голоду 1921-22 років, до того ж голод супроводжувався епідемією тифу. Порівняно з майбутнім голодомором 1932-33 років людські втрати безпосередньо від голоду не були великими, але значно погіршився життєвий рівень населення і стан здоров’я селян.

Колективізація і кооперування селянства проходило за активного тиску з боку влади. Було створено більше десяти колгоспів, найбільшим з яких був «Побєда красних партизан». Його назва і сьогодні популярна в селі – так називають частину села, колишню Слободку.

Важким випробуванням для жителів села стали події колективізації. Починаючи з 1927 року десятки родин були виселені з села. Голів сільської ради і голів колгоспів змінювали майже щопівроку. Причому серед  постраждалих були активні борці за    радянську владу – колишній червоноармієць Тарасов, комуністи Петренко, Головань, Агарков, Я.Андросов, які були звільнені з посад тільки за те, що висловлювали свої думки щодо темпів колективізації (думки, які за змістом були близькі тим, що викладені в 1930 році в статі Сталіна «Головокружение от успехов».

Голод 1932 -33 років забрав життя сотень новокрасненців, були навіть випадки канібалізму,.Про ці страшні роки нагадує жителям села пам’ятний знак жертвам голодомору, про його масштаби розповідається в дослідженні місцевого учителя О.І. Титаренка «Арбузинщина. Голодомор 1932-33 років».

З початком Великої Вітчизняної війни переважна більшість чоловічого населення пішла на фронт. 970 жителів села воювали в складі Червоної Армії, 623 з них в роки війни нагороджені орденами і медалями, 380 – загинуло смертю хоробрих. 119 жителів села були відправлені в Німеччину на примусові роботи, кількох жителів розстріляно, тільки прямі матеріальні втрати становили майже становили майже 5 млн. карбованців.

Серед воїнів-новокрасненців Герой Радянського Союзу В.С. Величко, який здійснив свій подвиг при форсуванні Дніпра в червні 1943 року (загинув при визволенні Чехословаччини в жовтні 1944 року), учасник штурму рейхстагу, майбутній генерал-майор інженерних  військ  В.Ф.Овчаренко, який після війни займав відповідальні посади в Москві і був одним з керівників будівельних робіт при підготовці до Московської Олімпіади 1980 року, військовий лікар, доктор медичних наук О.В.Умрихін (загинув в листопаді 1941 року під Севастополем), сержант В.Й.Агарков, кавалер ордена Олександра Невського, яким нагороджували тільки старших офіцерів (помер в кінці ХХ  століття).

У 1975 році в селі споруджено меморіальний комплекс на честь місцевих жителів, які загинули в роки Великої Вітчизняної війни, причому значну частину коштів на спорудження комплексу заробила місцева молодь на чолі з тодішнім молодіжним (комсомольським) ватажком М.І.Андросовим.

Повоєнні роки характеризувалися покращенням життєвого рівня населення, створенням  соціальної інфраструктури. Були побудовані Будинок культури, нова будівля середньої школи, стадіон,  нове приміщення дільничної  амбулаторії, село було заасфальтоване. Колгоспи, які були на території села, об’єдналися в один - «Красный Октябрь», що став одним з найбільших в районі  виробників сільськогосподарської продукції. Поряд з розвитком господарства, значна увага надавалася і соціальній сфері.

Особливо слід відзначити діяльність керівників господарства Панфілова І.М., Подоліча М.Г. та Кислиці Г.Є., багаторічного сільського голову О.М.Прокоф’єва, який після тривалої перерви односельчанами був знову обраний на посаду голови, незважаючи на досить солідний вік, саме з ним новокрасненці пов’язують надії на відродження села.

Трудова звитяга новокрасненців  була високо оцінена. Біля 60 колгоспників були нагороджені орденами і медалями, серед яких комбайнери, доярки, свинарки, механізатори. І сьогодні їх нащадки примножують хліборобську славу села. Нинішні молоді фермери та одноосібникм  О.Овчаренко, О.Кустенко, О.Мушинський, С.Тищенко, І.Болотнов, А.Єльніков, В.Сироїжко створили міцні аграрні господарства, які поряд з АП «Благодатненський птахопром» (Новокрасне є відділенням цього підприємства) забезпечують високі урожаї сільськогосподарських культур, які є значно вищими за загальнообласні показники.

Господарства села спеціалізуються на вирощуванні зернових культур, соняшнику, ріпаку, головною галуззю є птахівництво – вирощування курей, качок і гусей. Молочне тваринництво зосереджене головним чином в індивідуальних господарствах.

Село Новокрасне завжди привертало увагу дослідників. Тут працювала етнографічна експедиція Московського університету, багато сторінок своїх творів присвятили селу письменник М.Смоленчук та лауреат Державної Шевченківської премії Г.Гусейнов, в селі виступали видатні співаки Н.Яремчук та П.Дворський, актори Кіровоградського драматичного театру, театрів Одеси та Миколаєва,

миколаївські тележурналісти О,Митрофанов та Ю.Трегубов створили документальний фільм «Пісні Маркової ниви». Художня самодіяльність села відома далеко за межами району.

Літературні традиції села, закладені ще М.Кропивницьким, продовжуються. В селі проживали автори численних поетичних збірок  Микола Дзудзело та Григорій  Кислиця (Григорій Єфремович, колишній голова колгоспу та сільський голова  і сьогодні продовжує свою творчу та громадську діяльність, проживаючи в рідному селі). Відомими майстрами живопису проявили себе Микола   .  Ковальов (на жаль, вже покійний)  та Микола.Сітьков (один з авторів місцевої символіки). Підростає і талановита зміна – учні місцевої школи беруть участь в численних мистецьких та літературних конкурсах і участь у всеукраїнських та міжнародних краєзнавчих наукових конференціях, їх роботи опубліковані в Миколаєві, Львові та Мінську (Білорусія).

В Новокрасному є загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів, в якій навчається майже півтори сотні учнів, дитячий садок, Будинок культури, бібліотека, працює лікарняна амбулаторія, є стадіон, працює філія дитячої спортивної школи, вихованці якої –    волейбольна команда дівчат була неодноразовим  учасником всеукраїнських змагань, де представляла Миколаївську область, легкоатлетичні традиції пов’язані з єдиним в районі  традиційним легкоатлетичним турніром на призи ім. Героя Радянського  Союзу В.С. Величка, які щороку, вже майже 50 літ, збирають учасників не тільки з району, а з багатьох міст Миколаївської області та обласного центру..

Функціонує Свято-Успенська православна церква Московського Патріархату, яка була збудована на початку ХХ століття і яка довгий час була єдиною в районі. І сьогодні церква залишається своєрідною візитною карткою села. Щодня, в тому числі і під час світових і громадянської воєн, за часів будь-яких владних режимів, церква продовжувала працювати. Навіть в часи войовчого атеїзму, в 1930 році, коли «за просьбою трудящих» постало питання про її закриття, жителі села ( в основному жінки) відстояли свою святиню.  

Правда, інша церква, побудована в  І половині ХІХ століття, була все-таки закрита і перетворена в будинок піонерів, а під час війни і в повоєнний період була зруйнована.

Село з початку його заснування завжди було багатонаціональним. І сьогодні в селі проживають, крім  нащадків засновників села – росіян та українців, представники більше 10 національностей – молдовани, гагаузи, цигани, корейці, грузини та ін.. Але село завжди було інтернаціональним і єдиним. Як сказано в одному з віршів місцевого поета:  

Як дві сестри, живуть вже два віки,

Немов дві пташки у прекрасному дуеті,

Обоє наших сіл на берегах ріки –

Край воїнів, край хліборобів  і  поетів.

Що ще прочитати про наше село?

1. Гусейнов Г.Д. Тіні забутого парку. Книга друга. - Львів: Видавництво Старого Лева,2007

2. Гусейнов Г.Д. Незаймані сніги. Книга друга. Дніпропетровськ. АРТ-ПРЕС,2010

3. Історія міст і сіл України.Миколаївська область.-К: Українська радянська енциклопедія,1966

4. Кропивницкий М.Л. Автобиография (за 65 лет). «Вестник Европы» М.1916

5. Кропивницький М.Л. Твори в шести томах. Т.6. К: Державне видавництво художньої літератури, 1960

6. Легенди рідного краю. Миколаїв: Видавництво Ірини Гудим, 2010

7. Новокрасне.Легенди.Факти.Коментарі.Збірник. 2007.Рукопис (зберігається в Новокрасненській ЗОШ)

8. Островська О.М. Макет сторінки «Новокрасне» у майбутньому виданні нової редакції «Історії міст і сіл України.Миколаїв щина» (зберігається в Новокрасненській ЗОШ) 2011

9. Список населенных мест Херсонской губернии.- Херсон: изд. губ.стат.к-та,1896

 10.  Петров М.(Пигида М.П.). Маркове дитинство «Нове життя» 1978 р.

 11  Смоленчук М.  Ой  літав орел.- Одеса: Маяк,1986

 12. Титаренко О.І. Меморіальна кімната М.Л.Кропивницького в Новокрасненській  ЗОШ. Путівник. Рукопис(зберігається в Новокрасненській ЗОШ) 2009

13. Тригуб П.М., Шевельов В.М. Сельскохозяйственное товарищество «Новокрасненское» Миколаїв,1994

14 . Хатунцева   Ю.С. Менталітет багатонаціональної громади (дослідницька робота інституту українознавства) 2008 .Рукопис (зберігається  в Новокрасненській ЗОШ)

Олександр Титаренко МЕМОРІАЛЬНА КІМНАТА М.Л.КРОПИВНИЦЬКОГО в НОВОКРАСНЕНСЬКІЙ ШКОЛІ

Меморіальна кімната Марка Лукича Кропивницького була відкрита до 165-ї річниці від дня народження видатного українського режисера, актора і драматурга, одного з фундаторів всесвітньо відомого театру Корифеїв, як дуже влучно назвав український театр другої половини ХІХ століття знаменитий російський театральний діяч Костянтин Станіславський.

Відкриттю меморіальної кімнати передувала тривала науково-дослідницька і пошукова робота. Творча група «Маркові онуки», яка почала працювати над її створенням, змінювала свій склад, але незмінним залишалося бажання увічнити пам’ять славетного земляка.

В меморіальній кімнаті зібрані численні експонати, які дають змогу ознайомитися з життям і творчістю М.Л.Кропивницького. На жаль, незначна площа кімнати не дала змоги розмістити їх зручно для відвідувачів, та, як говорить народна мудрість,«в тісняві, але не в кривді».

Експозиція починається портретом драматурга, що є копією портрета роботи художника Михайла Хмелька, автора відомого полотна, присвяченого Переяславській Раді. Цю копію зробив випускник школи, художник-аматор Микола Сітьков. Учні звернули увагу на  те, що на жодній відомій їм фотографії в Кропивницького немає таких розкішних вусів. Мабуть, таким художнім вимислом автор портрета   хотів підкреслити  український козачий характер актора.

Поряд - невелика бібліотечка, яка складається з книг Марка Лукича різних років видання. Особливу увагу привертає книга, видана в березні 1941 року, в якій збереглися позначки арбузинських акторів-аматорів, що ставили  п’єсу «Пошилися в дурні», ймовірно, вже в післявоєнний період.

В цій бібліотечці знаходиться машинописний авторський екземпляр повісті арбузинського журналіста  М.Петрова (Михайла Пигиди), оригінал статті дочки драматурга – Ольги Кропивницької-Рябової, книги внука письменника Ігора Кропивницького, відомого українського письменника Григорія Гусейнова, знаного миколаївського поета Валерія Бойченка, найвідомішого сучасного дослідника творчості Марка Кропивницького – професора Глухівського Національного педагогічного університету імені О.Довженка Анатолія Новикова, першого директора Меморіального музею Марка Кропивницького в місті Кіровограді Віктора Яроша (всі твори з автографами авторів). Не стали осторонь і земляки знаменитого режисера – в бібліотечці є оригінали  статті керівника Меморіальної кімнати Олександра Титаренка  «Сторінки великої дружби» (про взаємовідносини Марка Лукича та відомого історика і композитора Микола Аркаса, а також ґрунтовна науково-дослідницька робота учениці О. І.Титаренка – Людмили Єльнікової «Невідомі сторінки життя родини Кропивницьких», яка стала переможцем обласного етапу конкурсу-захисту дослідницьких робіт в Малій Академії наук України. Нині Л.Єльнікова - студентка інституту історії та права Миколаївського Національного університету ім. В.О. Сухомлинського.

Цікаво, що в передмові найновішого збірника творів письменника, який є в цій бібліотечці, перебуванню Марка Кропивницького в нашому селі надається значна увага, і хоча ця передмова містить багато фактичних помилок, харківські видавці заслуговують нашої подяки хоча б за те, що вони згадали наше село в житті Марка Лукича Кропивницького, відгукнувшись на нашу просьбу, тим самим значно підвищивши імідж нашого села. До речі, і Григорій Гусейнов  писав у своїй трилогії «Незаймані сніги», виданій у Дніпропетровську в 2010 році, не тільки про життя письменника в нашому селі, не тільки про саме село, але й про учнів-краєзнавців і меморіальну кімнату.                                                    

Марко Лукич Кропивницький народився в селі Бежбайраки на Єлисаветградщині (нині – село Кропивницьке Новоукраїнського району Кіровоградської області). Коли Маркові було всього два роки, тато майбутнього драматурга переїхав в село Катеринівку (сьогодні це частина села Новокрасного Арбузинського району Миколаївської області), де служив економом у князя О.Кантакузина. Тут же, в  Катеринівці, народився молодший брат Марка – Володимир. Мати – Капітоліна Іванівна була подругою княгині і весело проводила час в прогулянках і розвагах. Такі розваги закінчилися тим, що вона покинула Луку Івановича і втекла з офіцером-гусаром, який служив в кавалерійській частині в Новокрасному, до Бобринця, куди того перевели по службі, взявши з собою малого Володю і залишивши Марка та його старшу сестру Ганю батькові. Луці Івановичу нічого не залишалося, як одружитися. Він викупив з кріпацтва няньку своїх дітей – місцеву дівчину Явдоху Петлішенко і жив з нею.

Ось тут і починається катеринівська гілка родини Кропивницьких. Явдоха народила Луці Івановичу сина Олександра.  Та щастя було недовгим. Явдоха полюбляла випити і навіть народження сина не зупинило її, тому Лука Іванович вимушений був її просто прогнати

Олександр жив і виховувався у старшої сестри Ганни на Сочевановому хуторі поблизу Бобринця, потім працював ковалем, і нічим особливим не відрізнявся від односельців, а от його діти… Марко Петлішенко став заслуженим артистом України, а Іван (він взяв сценічний псевдонім Мар’яненко) став народним артистом СРСР і навіть грав Леніна в театрі, що в радянські часи було найвищим визнанням акторського таланту.

 Звичайно ж, успіхи племінників Марка стали можливими тільки завдяки турботам дядька. Але все ж,  бабусею цих знаменитих акторів була наша, катеринівська, жінка  - Явдоха Петлішенко.

Після розлучення батька з Явдохою для Марка починаються  нелегкі  часи. Він то деякий  час  живе в домі князя, навчаючись разом з князівськими дітьми (до речі, один з них - Михайло став генералом і військовим міністром Болгарського царства, а популярна в народі та і в історії літератури думка, що тоді Марко був за козачка, хибна – Марко був майже  на рівні княжат – достатньо того факту, що у вісім років він вже грав на музичних інструментах і розумів французьку мову).Деякий час  проживав в Компаніївці біля Бобринця у генерала, навчався в дяка в Вознесенську, але найважче йому довелося, коли тато залишив його у новокрасненського попа Нестеровського. Ось тут малий Марко дійсно був за наймита – доглядав за худобою, читав по  покійниках, а зароблені гроші віддавав попу. Саме тоді Кропивницький відчув на собі тяжку долю селянських  дітей, саме тут розпочалося формування його гуманістичного світогляду.

Перебуванню Марка Лукича в Новокрасному присвячені цілі розділи художньо-документальних книг українського письменника Ми-коли Смоленчука «Степи полинові» та «Ой літав орел»; про свої дитячі роки Марко Лукич розповідає в своїх автобіографіях та в листах  до А.Маркович; арбузинський журналіст М.Петров (Михайло Пигида) написав повість «Маркове дитинство», кілька розділів присвятив цьому періоду в житті великого драматурга Григорій Гусейнов –лауреат Шевченківської  премії України, секретар Спілки письменників України, який відвідував нашу меморіальну кімнату, і навіть, з нашого дозволу, використав деякі її матеріали в своїй новій книзі «Незаймані сніги».

Протягом  свого життя Марко Лукич проживав у багатьох містах і селах нинішніх Кіровоградської, Миколаївської, Харківської областей, містах Єлисаветграді (нині Кіровоград), Харкові, Києві, Одесі. Спочатку, коли мати покинула малого Марка, поневірявся по людях, а потім в силу специфіки театральної діяльності об’їздив практично всю європейську частину Російської імперії, включаючи Варшаву (тоді Польща належала Росії), а також Західну Україну, яка належала Австро-Угорщині.

Для нас цікаво те, що на території нинішньої Миколаївської області, крім Катеринівки та Новокрасного  майбутній драматург жив також в Олександрівці та Вознесенську, Молдавці (нині село Козубівка Доманівського району), неодноразово виступав в Миколаєві та Вознесенську, бував в Богданівці, де жив його товариш і кум, відомий історик, композитор і громадський діяч Микола Аркас. Серед гастрольних поїздок слід відзначити виступи в Москві (саме там відбулася прем’єра опери М.Аркаса «Катерина» на слова Тараса Шевченка), в Санкт-Петербурзі на сцені імператорського  Маріїнського театру, де трупа Кропивницького стала єдиною провінційною   трупою, яку допустили в імператорський театр (на двох із вистав  був присутній навіть сам російський цар Олександр ІІІ).

Проте найдовше Марко Кропивницький проживав у Єлисаветграді (нині Кіровоград). Тепер в будинку, де він жив, знаходиться музей великого режисера. В останні роки життя драматург жив на хуторі Сашино в Харківській губернії, який сам Марко Лукич називав Затишок (нині біля села Сподобівки Шевченківського району  на Харківщині). На жаль, дім Кропивницьких згорів під час громадянської війни (за переказами місцевих жителів його спалили червоноармійці, прийнявши вдову письменника, яка була лікарем, за «буржуйку»), але в 90-х роках минулого століття харківський підприємець Ю.К.Апазіді (грек за походженням) побудував в тому ж місці цегляну будівлю, яка повторювала будинок Кропивницьких, правда в півтора рази збільшену. Але ще більший жаль викликає той факт, що після смерті Юрія Костянтиновича цей будинок, де був відкритий   музей, кваліфіковано розграбували (взяли найцінніші експонати) українці, які вважаються працівниками культури, а сам будинок кинутий практично напризволяще.

Кілька стендів присвячено життю письменника. Тут знаходяться фотографії самого Марка Лукича різних років (деякі з них оригінальні), серед них – остання його фотографія на хуторі Затишок 1909 року, фотографії його дружин (перша дружина письменника –Олександра Вукотич  померла), відеофільм «Пісні Маркової ниви», знятий в 1995 році миколаївськими журналістами Олександром Митрофановим і Юрієм.Трегубовим. Тоді ж в Новокрасному  побував онук Марка Лукича – Ігор (син Ольги), а в 2005 році була відкрита меморіальна кімната. На відкриття кімнати прибули численні гості, в тому числі тодішня голова районної ради А.М.Різніченко, начальник відділу культури  В.П.Іваненко, місцеві літератори Віталій Поплавський, Микола Дзудзело, Анатолій Медвінський, Григорій Кислиця, представники усіх класів місцевої школи. Як і належить, кімнату освятив ієрей Свято-Успенської церкви отець Віталій. Відбулося справжнє літературне свято, де свої вірші читали місцеві автори і школярі, виконувалися  народні  пісні, які  любив  і  так талановито виконував великий актор Марко Кропивницький.

Спробуємо зробити міні-екскурсію по меморіальній кімнаті. Експонати кімнати умовно можна поділити на три експозиції . Перша присвячена життю драматурга та його родини. Тут можна побачити крім згаданих вже автографів доньки та  внука, фотографії самого Марка Лукича різних років, в тому числі оригінальні (надруковані з фотопластинок-оригіналів)  і рідкісні, як остання фотографія драматурга на хуторі Затишок. І хоча вона є копією, проте оригінали втрачені, що і зробило її рідкісною

За даними «Справи  про дворянство роду Кропивницьких» з Санкт-Петербурзького історичного архіву, яку досліджував син М.Кропивницького–Володимир Маркович та за науковими пошуками першого директора меморіального музею М.Л.Кропивницького в м. Кіровограді  В.П.Яроша, починаючи з Северина (сім поколінь до Марка, включаючи і його самого): 

Значна увага в цій частині експозиції надана всій родині Кропивницьких, в тому числі і предкам Марка, один з яких - Михайло Кропивницький заснував відомий Брайлівський  жіночий монастир на Вінничині. Слід зауважити, що гіпотеза про родинні зв’язки відомого діяча (він брав участь у виборах Петра Могили митрополитом, на честь нього названа вулиця у Вінниці) Михайла Кропивницького та відомого драматурга виникла саме в нашому середовищі, і, незважаючи на скептицизм того ж Г.Гусейнова, поки що ніким не була спростована,  а навпаки гаряче підтримана доцентом МНУ ім. В.О. Сухомлинського Л.В.Старовойт, внуком Марка Лукича – Ігором Олексійовичем та ігуменею Браїлівського монастиря  матінкою Антонією (Стеценко).

Друга частина експозиції присвячена творчості  Марка Кропивницького, всім  граням його таланту. Актор, режисер, драматург, театральний діяч, а ще композитор та художник – все це відображено на стендах.та на меморіальній дошці, встановленій на фасаді школи.

А прикрасою експозиції є,  безумовно, барельєфи найвідоміших сподвижників Марка Лукича –братів Тобілевичів – Івана Карпенка-Карого, Миколи Садовського, Панаса Саксаганського, їх сестри Марії Садовської-Барліотті, Марії Заньковецької.

На стендах цієї частини експозиції розміщені фотографії акторів , з якими Марко Лукич грав в спектаклях, фотографії - сцени із п’єс, в яких Кропивницький виступав як режисер та продюсер (сучасне слово «продюсер» з’явилося з ініціативи школярів - це зрозуміліше, ніж  тодішнє «антрепренер»), матеріали про його акторську майстерність, в тому числі оригінал статті Ольги Марківни Кропивницької-Рябової «Народ приймає пісню» - про перше виконання пісні Д.Крижанівського на слова Т.Шевченка «Реве та стогне  Дніпр широкий..»,рукопис статті миколаївського краєзнавця Світлани Бойчук про виступ трупи Кропивницького у Вознесенську, під час якого виникла пожежа. Тут же заходяться монографії Анатолія Новикова – професора Глухівсь-кого Національного педагогічного інституту ім..О.Довженка , матеріали наукових конференцій, присвячених творчості Марка Лукича та відеоматеріали про нього, в тому числі і відомий телефільм «Гра долі» в трьох серіях. До речі, третю серію ми дивилися ще до показу її по телебаченню. Наявність  цих матеріалів дозволило створити  збірник «Дослідники життєвого  і творчого шляху Марка Кропивницького», в якому представлені і дослідники з нашого району.

Розділ експозиції, який має умовну назву «Пам’ять», присвячений вшануванню пам’яті видатного земляка. В цьому розділі зібрані матеріали конференцій та фестивалів, в тому числі і афіша Всеукраїнського фестивалю народної творчості , який відбувся в нашому селі в 1995 році, пам’ятні медалі та значки із зображенням драматурга, а також перелік всіх міст, де виступав і жив Марко Лукич.

Робота по вивченню життя і творчості Кропивницького дала значний поштовх   краєзнавчій роботі в школі. Поставивши для себе головне завдання – створення музейної кімнати, юні дослідники отримали таку кількість інформації, яка виходила далеко за межі  основної діяльності. Так, за останні роки були створені альбоми «Річка нашого дитинства», «Свято-Успенська церква в Новокрасному» (перші місця в обласних конкурсах), «Кірсанова балка: звичайнісінька чи непов-торна?» (друге місце в області), «Сто назв Новокрасного (повний топонімічний словник)»(перемога в районному конкурсі, фрагменти надруковані в Дніпропетровську), «Новокрасне. Легенди. Факти. Коментарі» (перше місце в обласному конкурсі, надруковані в збірнику в Миколаєві), «Казьонка» (відзнака в обласному конкурсі), учень школи Колос Віталій став учасником міжнародної учнівської наукової конференції у м. Львові і його матеріали надруковані у збірнику, виданому в Мінську (Білорусія). Високу оцінку отримала наукова робота Л.Єльнікової «Маловідомі сторінки життя родини Кропивницьких», яка опублікована у Всеукраїнських збірниках наукових робіт, в т.ч. студентських,  хоча вона була ще ученицею Учні школи неодноразово брали участь у Всеукраїнських краєзнавчих конференціях в м. Миколаєві, друкували свої творчі доробки в періодичних виданнях і збірниках, випускають інформаційні буклети тощо.

Матеріалами своїх розвідок учні школи щедро діляться з своїми колегами – учнями школи в селі Кам’яному-Костуватому Братського району – села, де народилися троє зі славної родини Тобілевичів (Микола, Панас і Марія), іншими школами і бібліотеками, в т.ч. і Миколаївською міською бібліотекою ім. М.Л.Кропивницького. В меморіальному куточку бібліотеки є і наші експонати – пам’ятна медаль, дослідницькі  роботи учнів нашої школи та вчителя історії Ти-таренка О.І.                    

Особливе місце в експозиції кімнати займає творчість місцевих літераторів – нащадків славних літературних традицій, започаткованих Марком Кропивницьким. Недарма їх перший альманах отримав символічну назву – «Маркова нива», а відкривають цю збірку вірші Григорія Кислиці, який народився і виріс в тій же Катеринівці, що і  Марко Лукич. Серед місцевих літераторів слід відзначити Миколу Палієнка, члена Спілки письменників України, лауреата республіканської премії ім. П.Тичини, ветерана Великої Вітчизняної війни Івана Олександровича Брашевана  (до речі, серед матеріалів меморіальної кімнати є і рукописна книга цього автора «Зорі над Бугом»). Представлені також Микола Дзудзело (він, як і Марко народився не в нас, але виріс в нашому селі), Юрій Кіпер (на жаль, уже покійний – укладач і редактор «Маркової ниви»), Анатолій Медвінський, Михайло Пигида, Віталій Поплавський, Людмила Николайко. Абсолютно всі книги місцевих авторів - з їх автографами.

Символічним  є і завершення експозиції. На прикінцевому стенді  фотографії тих акторів, які працювали з Марком Кропивницьким. Дехто - тривалий період, дехто - всього в одному спектаклі. Але всі вони разом створили неперевершений театр Корифеїв.

НИЗЬКО   ВКЛОНІМОСЯ   ЇМ!

 На честь з’їзду чи школа по знайомству?

І. Замість вступу. Несподівана тема

В цьому році в нашій Новокрасненській школі на Арбузинщині проходить досить-таки серйозний ремонт – школу обшивають теплоізоляційним матеріалом. І щоб його встановити, будівельники знімають штукатурку та облицювальну плитку. Шкільна вивіска та меморіальна дошка на честь видатного драматурга, режисера і актора М.Л. Кропивницького акуратно були тимчасово зняті. Але, коли зняли вивіску, ми побачили ще одну меморіальну дошку, яка була зафарбована, але на ній видно був напис, щось про побудову  школи. Цієї дошки з нинішніх школярів ніхто  раніше не бачив, і тому вона викликала цікавість. Ми попросили будівельників зняти її, не розбивши. Треба відзначити, що будівельники пішли нам назустріч – зняли дошку цілою і неушкодженою, зробити це  їм довелось вручну за допомогою зубила, хоча облицювальну плитку вони знімали відбійним молотком. Одержавши цей раритет, ми  привели  його в більш-менш належний вигляд - зіскребли фарбу, де змогли, промили, і тоді прочитали напис ; «Школа на 320 учащихся построена в колхозе  «Красный Октябрь» Арбузинской МСО  честь ХХVІ съезда КПСС».І ще знайшли фотографію школи, де ця дошка ще  не була зафарбована і захована [додаток А]. Правда, якість цієї фотографії була поганенькою, але цифрових фотоапаратів тоді ще не було.  Що таке КПСС, ми вже чули, навіть знали, що раніше черговому з’їду КПРС дарували якісь трудові досягнення. Серед них  виявилася і наша школа, яка була побудована в 1981 році, в тому ж  році, коли проходив з’їзд.  МСО - напевне – «Межколхозная (а, може, монтажна  чи механізована - в даному випадку це неважливо) строительная организация». На нашу думку, встановити меморіальну дошку можна тільки тоді, коли певна особа чи подія дійсно мала якісь заслуги перед школою. А якщо це так, то навіщо її було замальовувати і ховати під вивіскою? І автори книги «Сельхозпред-приятие «Новокрасненское» (страницы истории»[1], описуючи життя села жодним словом не згадують про нову будівлю школи, хоча про досягнення наших земляків в цей період  написано багато, в тому числі і на честь ХХVІ з’їзду КПРС [1,119]. Певно, автори щось знали і не хотіли говорити правду, а повторювати той міф, що нову школу будували на честь з’їзду, вони, як професійні історики не могли.  Несподівано  знайдена мармурова дошка містила  якусь загадку,  відгадати яку ми і поставили собі за завдання.

ІІ.  Правдива історія зведення нової будівлі школи

Про те, що ніякий з’їзд КПРС не мав відношення до будівництва нашої школи, ми зрозуміли швидко, а ще більшої впевненості в цьому надала нам фраза з альбому

«Слід на землі», присвяченого 70-річчю нашого земляка Григорія Єфремовича Кислиці, який в час будівництва нової будівлі школи працював головою місцевого колгоспу «Красный Октябрь» : «Школи в планах влади не передбачалося» нова будівля  школи – його заслуга»[2.9, додаток Б ]. Але ж знайти кошти на будівництво школи  голова колгоспу не міг – тут мають бути впливові особи набагато вищого рівня. Хто  ж вони?

Опитавши біля двох десятків земляків (слава Богу, що школа побудована не так давно, всього тільки трішки більше тридцяти років тому) було встановлено:

Нове приміщення школи дійсно не планувалося [додаток В], старе приміщення, побудоване в 1911 році [додаток Г] здавалося ще цілком придатним для навчання, але воно знаходилося на околиці села [додаток Д], що створювало неабиякі труднощі для учнів. Чому так сталося? Автори коментарів в рукописній книзі «Новокрасне. Легенди.Факти.Коментарі» пояснюють це тим, що там планувався центр села, в якому знаходитиметься і залізнична станція, але потім плани змінилися – залізнична гілка Одеса –Вознесенськ  - Помічна обійшла село, але школа вже була побудована згідно попереднього плану [3,31-33]    В центрі села діяла і неповна середня школа, але вона знаходилася в пристосованому приміщенні колишньої церковно-приходської школи [додаток Е], де не було достатніх умов для навчання. Виникає ідея об’єднати школи в одну, але для цього потрібна була нова, на той час сучасна, будівля школи, що в найближчих планах соціального розвитку села не  передбачалось.

Ми не знаємо, як назвати подальші події. Можливо, це і було зловживання службовим становищем, але вони розвивалися так.

В січні 1978 року колишній житель села Поліщук Петро Григорович, який займав відповідальну посаду в Києві [додатки Є, Й], приїжджає  в наше село на річницю смерті свого  вітчима і звичайно ж, зустрічається з  земляками і родичами. Під час однієї з таких зустрічей голова колгоспу, до того ж родич Поліщука –Григорій Єфремович Кислиця [додаток Ж]обережно натякає на необхідність побудувати нову школу, для чого необхідна допомога «зверху»[5]. Петро Григорович не обіцяв нічого, йому, як працівнику Комітету Державної Безпеки було добре відому, чим може закінчитися спроба щось вибити для села – це нині такі дії називаються лобіюванням, а тоді це був майже службовий злочин.

В скромній свої біографії Петро Григорович  називає тодішню свою службу як  підрозділ Комітету державної безпеки [додаток Й], а в дійсності він був начальником охорони всесильного  Володимира Васильовича Щербицького, тодішнього Першого секретаря Комуністичної партії України, фактичного правителя України і до того ж особистого друга Генерального Секретаря ЦК КПРС Л.І. Брежнєва. [5]

Але незважаючи на те, що Петро Григорович нічого не обіцяв, він діяв досить активно. Встановити, які ключі підібрав він до Марії Орлик [додаток B], яка тоді була заступником Голови Ради Міністрів Української РСР [6,59] сьогодні вже неможливо, але важливий результат – гроші на будівництво нової будівлі школи були виділені [7]

Будівництво школи здійснював «Арбузинський міжколгоспбуд» за активної участі колгоспу «Красный Октябрь». Робота йшла досить швикими темпами, не припинялася навіть взимку, під час морозів – будівельники розчиняли цемент гарячою водою і  додавали в нього сіль, щоб не замерзав. І вересня 1981 року школа з ще не скрізь висохлою фарбою відкрила свої двері для учнів [8]. На відкритті школи були присутні партійні керівники області в району, інші не менш поважні гості, неодноразово підкреслювалося, що школа побудована на честь ХХVІ з’їзду КПРС, але головного винуватця свята – Петра Григоровича Поліщука на святі не було – чи то він був зайнятий на службі, чи то не хотів афішувати свою не зовсім законну причетність до відкриття школи, чи то були інші вагомі причини.

Несподівана знахідка дала ще один привід до роздумів. На названій меморіальній дошці написано, що школа побудована в колгоспі, а не в селі, як це мало б бути. Ці слова свідчать, що влада сільської ради була чисто формальною, керівництво селом здійснювалося правлінням колгоспу на чолі з головою, а школа, як і дитячий садок, і як будинок культури чи лікарня були своєрідними відділками колгоспу, хоча слід відзначити і позитивне в цьому –колгосп практично утримував соціальну сферу села, яка на цьому і трималася..

ІІ. Хто він – полковник Поліщук?

Маючи беззаперечні докази того, що вирішальну роль в будівництві нової будівлі школи зіграв Петро Григорович Поліщук, захотілося знати про нього більше. Михайло Іванович Андросов зберіг автобіографію полковника КДБ, яка була написана ще тоді, коли він продовжував служити в Києві (9,1-2)

Народився Петро Григорович в місті Первомайську в сім’ї дрібного ремісника в 1917 році. А вже в 1918 році сім'я переїхала до Катеринівки (нині це село злилося з селом Новокрасним) тодішнього Первомайського округу (областей ще не було). Батько помер, коли Петрові було 9 років. З 1924 по 1934 рік навчався в Новокрасненській школі, як і переважна більшість дітей колгоспників був комсомольцем. Після невдалої спроби вступити до вишу працював в місцевому колгоспі. За направленням районного комітету комсомолу вчився на курсах комсомольського активу, а згодом працював в газеті у Вознесенському районі. З 1937 року навчався в Києві в школі НКВС (Народний Комісаріат Внутрішніх Справ), і в подальшому служив в правоохоронних органах, виконуючи спеціальні завдання служби безпеки, в тому числі і на території Китаю. Був призначений начальником Хмельницького управління Комітету державної безпеки, аз 1966року служив в Києві на керівній роботі в Комітеті Державної Безпеки.  Це офіційна автобіографія, в якій сказано далеко не все. Ті люди, які знали Петра Григоровича доповнюють, вірніше пояснюють, деякі її рядки, зокрема те, що його керівною роботою в Києві була керівництво службою охорони найвищих посадових осіб республіки, в тому числі і «господаря України – Володимира Щербицького [5] Звичайно, подробиць його служби ми не знатимемо, напевне, ніколи, аж занадто секретною була його діяльність. Але незаперечним є факт –Петро Григорович мав реальні можливості впливу на членів уряду УРСР, і вирішення питання будівництва школи в селі, яке стало  для нього рідним, було не важким завданням. Інша річ –моральний бік.

Адже виділення грошей поза планом було незаконним, навіть для школи, і Петро Григорович міг від цього постраждати, як і заступник Голови Ради Міністрів М.А. Орлик. І тим не менше, вони свідомо пішли на таке порушення. Можливо, Орлик через свою повагу до П.Г. Поліщука, а ось  він  показав себе як дійсно патріот своєї малої батьківшини.  

До речі, знайомство з біографією П.Г. Поліщука викликало ще одне запитання. Він пише, що закінчив школу в 1934 році, тобто вчився десять років. Але за всіма даними, перший випуск десятикласників в нашій школі був в 1939 році. Що це –помилка в автобіографії чи помилка в історії школи? Але це вже тема для подальших досліджень.

ІІІ. Висновки загальні і особисто для себе

Підсумовуючи це міні-дослідження слід зробити кілька висновків:

1. Не тільки в Давній Греції, але й в ХХ чи ХХІ столітті замовчувалася правда, а замість неї штучно створювалися міфи, які вигідні владі.

2..Особа Петра Григоровича Поліщука дійсно заслуговує на те, щоб ввійти в історію як села в цілому, так і нашої школи.

3. Справжній патріотизм починається з любові і поваги до своїх батьків, своєї сім’ ї, своєї вулиці, свого села.

4. Добрі справи робляться безкорисливо і без всілякого показного вихваляння, а людська пам’ять і слава раніше чи пізніше знайдуться.

І  висновок особисто для себе:

Історичні дослідження потребують надзвичайно кропіткої роботи , з урахуванням навіть найменших дрібниць. Кожен історичний факт схожий на клубок ниток - щоб добратися до істини, треба обережно розмотувати нитку, не порвавши її і не загубивши край.

Ось до таких важливих висновків привела цілком випадкова знахідка, яка, на перший погляд, нічого не варта.

                                                                Література.

1.Тригуб П.М., Шевельов В.М. Сельскохозяйственное товарищество «Новокрасненское» Миколаїв,1994

2. Слід на землі. (До 70-річчя Г.Є.Кислиці)  Слайд-шоу. 2012, слайд 9

3.Новокрасне.Легенди.Факти.Коментарі.Збірник (на правах рукопису).2007 (зберігається в Новокрасненській ЗОШ)

4. Легенди рідного краю. Миколаїв. Видавництво Ірини Гудим, 2010,с.6-7

5.Свідчення Андросова Михайла Івановича, в 1981 році – секретар парткому колгоспу «Красный Октябрь», нині проживає м.Новий Буг Миколаївської області [додаток З]

6.Українська Радянська Енциклопедія. Т.8 Вид.2-е.- К: Головна редакція Української Радянської Енциклопедії, 1982, стор.59  

7. Свідчення Кислиці Григорія Єфремовича, в 1981 році – голова колгоспу «Красный Октябрь», проживає с.Новокрасне Арбузинського району [додаток Ж]

8. Свідчення Юдкіної Наталі Яківни, в 1981 році – заступник директора Новокрасненської тоді середньої школи, проживає с.Новокрасне Арбузинського району [додаток І]

9. Поліщук П.Г. Автобіографія. Передрукований текст. [додаток Й]

СЕЛО НОВОКРАСНЕ (Легенди.Факти. Коментарі.)

П  Е  Р  Е  Д  М  О  В  А

   Це  дослідження є першою  спробою  систематизувати  численні легенди, які супроводжують всю історію села. Безвідповідальне ставлення  протягом  довгого часу до історії рідного краю привело до значних її викривлень. Ідеологічні постулати  радянського  періоду, войовничий  атеїзм, сліпа віра в проголошені лозунги – все це аж  ніяк не  сприяло встановленню  істини. Частина  тем  була взагалі  закрита (діяльність церкви, голодомори), частина  вважалася недоцільною (махновщина, демонологічні  легенди). Але незважаючи на негативні чинники, усна народна  творчість  в селі не вмирала, а передавалася  з покоління в  покоління, щоразу  доповнюючись та змінюючись.

    Предметом  дослідження  є легенди  в тому  вигляді, в якому вони, на щастя, існують і сьогодні. Звичайно, в багатьох  з них  є  відомості, які  не підтверджуються достовірними  історичними  фактами, є такі,  що не підтверджуються, але й  не  спростовуються, проте  в  цілому  існуючі 

 легенди мають за основу факти. Саме  тому це дослідження не є простим переказом легенд, а своєрідним аналізом  їх витоків. І саме тому обраний саме такий  формат – «Легенди. Факти. Коментарі.»

      Легенди не подаються відповідно до їх типів – історичні, релігійні, топонімічні, демонологічні тощо, як це було б треба зробити, з тої  причини, що робота по  дослідженню легенд  рідного краю тільки почалася і по  закінченню роботи над  цим проектом, без сумніву, так  і буде зроблено. Поки що це  тільки перший крок

В І Н Ч А Н Н Я     Н Е С Т О Р А      М А Х Н А.

      Давно це було, ще в громадянську.  Влада  змінювалася майже кожного тижня: то білі прийдуть, то червоні, то зелені, то сині. А «батьків» скільки було – в кожному  селі  свій батько, тобто отаман. Та найчастіше в селі бував батько Махно. І так йому село сподобалось, вірніше, не село, а церква - кращої не було в усій окрузі. То й вирішив Махно повінчатися в цій церкві.

     Напали махновці на село, спочатку вибили з села білих, а потім і червоних. Після боїв приїхав сам батько Махно зі своєю нареченою і вирішив  тут повінчатися. Кілька днів махновці святкували в селі весілля – самогон річкою лився. А коли червоним   партизанам стало відомо про вінчання  Махна, то вони напали  на  п’яних  махновців та так їм дали,що  ті  втікали  аж до  Помічної.Драпав і Махно. Навіть і свою вінчану  дружину  кинув, так ніхто й  не знає, чи знайшли  вони один одного.

       Легенда  досить  популярна в селі  та  окрузі, мабуть,  це друга за популярністю  легенда – хіба  що легенда  про заснування Катеринівки  має більшу популярність, Але, на жаль, легенда не підтверджується ні реальними фактами, ні старожилами. Виник дивний  випадок – легенда популярна в багатьох селах  району, але не в самому  Новокрасному. Не дивлячись на несприйняття  жителями села цієї  легенди, вона в деякій  мірі опирається на реальні факти. Достовірно  відомо, що в селі таки були  махновці – їх послав на  розвідку Махно, який на  той час знаходився в районі  Помічної. Проте місцевий  священник, який гостинно зустрів  махновців, в той же час сам послав сина до білогвардійців, які і знищили загін  (біля 30 анархістів). Викликає  інтерес і фраза – «білі, червоні, зелені, сині...». Якщо з приводу білих і червоних  все зроз-міло (Біла  гвардія, Червона армія), то слово «зелений», вірогідно. натякає  на загін отамана Зеленого (Терпила), а щодо «синіх», то можливо, це натяк  на війська

 Центральної  ради («синьожупанники» ).

       Щодо  факту  вінчання  Махна, то  на  момент  громадянської війни він вже був одружений, і якщо  на  фронті він  міг  мати коханку, то повінчатися в церкві з  іншою особою при  живій  дружині  Нестор  Іванович, селянський отаман, ніяк  не  міг, навіть якщо б не  був на божною людиною. Такою дією Махно  втратив  би  авторитет серед своїх вояків, які  були  селянами і віруючими, а такої наруги над церквою не простили б  навіть  «батьці».

Т Р И   В Е Р Б И

    Було  це  в далекому  минулому. Недалеко від  Новокрасного були землі Єлисаветградського  жіночого  монастиря.  Кожної  весни з початком польових робіт на свої поля  приїжджали, а може, й пішки приходили, монахині, які працювали на полях до осені. Жили вони в куренях, один з куренів навіть був їм за церкву – вони там молилися. Невеличка  річечка захищала їх від пекучого сонця, але затінку не було.І тоді вони посадили біля цієї річечки та криниці, що була  на березі, три верби – «Во имя отца и сына, и святого  духа.» Садили їх на  вербну неділю. Навіть не то, що садили,  а  просто встромили три вербових гілочки, які освятили  в  своєму  монастирі. Коли прийшли комуністи, монастир  закрили, монахинь повиганяли, землі забрали до СОЗу, а потім до колгоспу, а  не дуже давно і колгосп розпався.

    А верби ростуть і досі. Правда, кілька років тому одна постраждала під час грози від  удару блискавки і всохла, але місцевість продовжують називати – «три верби».

     Ця легенда ніде не публікувалась і документальних  підтверджень таких подій не знайдено. Але ж немає і підтверджень, що цього не було. Бо дійсно це  могло бути. Землі  князя  Кантакузина після його смерті  розділили між нащадками. Нащадків було багато, та й були  вони переважно жіночого роду. Княгині самі  не  могли  організувати якісний обробіток земель і тому здавали її  в оренду, в тому числі і  монастирю, який  дійсно  існував в Єлизаветграді (нині Кіровоград).

     Не  виключено,  що з  внучок  Кантакузена  Євфросинія  (чи Євдокія - відомі тільки перші дві літери імені) і Єлизавета були набожними людьми і  могли просто  подарувати ці землі  монастирю, а інші землі  Кантакузина  були продані поміщикам Брижицькому і Соловйову.     

    «Три  верби» завжди були улюбленим  місцем відпочинку новокрасненців. Щось людей притягувало  поїхати  на  пікнік  саме  сюди. І хоча  річечка, сліди якої  є, давно  висохла, сучасники їдуть в степ, де три  верби.

    Чи не аура, створена  монахинями, притягує?   

З А С Н У В А Н Н Я      К А Т Е Р И Н І В К И ,

або  як  катеринівців  на  собак  виміняли.

   Їхала через наші землі Катерина. Багато прислуги в неї  було, а найголовніший серед  них – Потьомкін. Щоб здивувати  Катерину, поставив він по всьому шляху будинки -де одна стіна, де дві, як наче в театрі.  Катерина з карети не вставала і все дивувалася, як  багато  в неї людей і сіл. Біля річки Корабельної вони зупинилися, коней напували.

     На горбочку виднілися чепурні будиночки. «Поки я подрімаю, знайди того пана, якому це гарне село належить,запитай, як воно називається»,- сказала  вона Потьомкіну. Той боячись, що обман розкриється, побіг до прислуги і  першим побачив псаря, який був із своїми собаками. Його Потьомкін тільки-но виписав з Румунії, і Катерина псаря в лице не знала. Потьомкін наказав цьому псарю видати себе  за князя і сказати  цариці, що це село його і називається воно  Катеринівкою на честь самої цариці. Той так і зробив. Цариця була задоволена і пообіцяла, що вже наступного року приїде сюди відпочивати. Псар злякався, адже  їх з Потьомкіним обман виявиться. Він кинувся до        Потьомкіна: «Що  робити ?» - «А що робити? - відповів той,- землю я тобі подарую, і навіть

князем зроблю, а от село будуй сам».

      «Земля сама не родить - люди  потрібні,- заявив  Кантакузин (так звали псаря ), де я їх візьму?»-«Та хоч своїх  собак посели, а щоб село було, або тебе не буде»,- пригрозив  Потьомкін.

     Чи то Кантакузин виявився кмітливим, чи не так  зрозумів Потьомкіна, але взявши всіх своїх собак, а вони були  породисті і дорогі, поїхав на полтавські землі і почав собак міняти на кріпаків. Багато виміняв і погнав селян до ріки Корабельної та почав там будувати палац, а будинки селяни  будували самі собі. Так і виникло село на березі річки  Корабельної, яке називається  Катеринівкою.

    Ця  легенда є сплетінням  відомої  легенди  про «потьомкінські  села» і достовірних  фактів стосовно  заснування села Катеринівки (в 1962 році село було  об’єднане з Новокрасним ) немає. Справді, Кантакузин отримав землі на березі річки Малої Корабельної  після розгрому Запорозької  Січі російськими військами. Але він ніколи не був псарем ,він походив з князівського роду – чи то румунів, чи то греків (багато іноземців  тоді приходило на  українські  землі). Щодо обміну селян на собак, то він  проходив по більш складній схемі. Щоб купити селян, Кантакузин продав своїх коней і собак, а вже на  виручені  гроші купив кріпаків на Полтавщині, яких і змусив переселитися в наш степ. А засноване село назвав Катеринівкою дійсно на честь  КатериниІІ , яка дала йому  землі.

Ж И Т Т Я      У      П А Н А

     Жив на Катеринівці пан і був у нього економ - Лука називався. Пан добре відносився

 до економа, а їх жінки  навіть були подругами.

     Діти теж дружили між собою. Хлопчик в Луки був красивий і меткий, звали його Марко – запав він в очі панові. І тому пан взяв його в свої покої за козачка – щось принеси,  щось подай. Панських дітей навчав учитель, а під час  навчання Марко повинен був сидіти разом з паничами, може їм щось знадобиться, тому він навчався, як і панські діти – французької мови, музики, різних  наук. А от успіхи панських  дітей були набагато гірші, ніж Маркові. Коли про це  узнав пан, то прогнав Марка з палацу і прогнав тоді, як його батько був посланий робити десь під Вознесенськом, а мати взагалі втекла з новокрасненським офіцером. Не прийняла Марка і мачуха, і тоді він пішов у найми до новокрасненського попа, який прямо знущався – змушував ходити по похоронах – читати по померлих, або збирати гроші на церкву. А все зароблене Марком забирав собі.

     Коли батько повернувся, то забрав Марка до себе і вже ніколи Марко до села не повертався,  тільки перед своєю смертю заїхав.

    Легенда  має історичну основу і в цілому  майже  правильно відтворює життя Марка Кропивницького в дитинстві. Проте об’єктивно слід відзначити, що Марко  проживав у пана  князя Кантакузена, не як  козачок – прислуга, а як повноправний член сім’ ї, і вчителі навчали і панських дітей, і його.   

  Підтверджується і той  факт, що Кропивницький  уже в дитячі роки розумів по-французьки і грав на багатьох  музичних  інструментах. Причиною  того, що  Марка вигнали з князівського двору були не його успіхи, а  припинення батьком – Лукою Івановичем -  роботи  у пана через сварку з дружиною князя. Перебування Марка в новокрасненського попа  також  підтверджується, як і те, що тут, у попа, хлопець дійсно практично  наймитував, хоча батько Марка залишив сина у священника (Нестеровського) як у друга, але він виявився поганим другом і знущався з Марка. Ці  факти підтверджуються автобіографіями драматурга (їх було кілька ) і  листами  М. Л. Кропивнцького до Антоніни  Маркович.

КРОПИВНИЦЬКИЙ  У   НОВОКРАСНЕНСЬКІЙ   ЦЕРКВІ

       Про Марка Кропивницького в селі знали всі. Він був   уже знаменитим артистом, але в село приїжджав тільки  раз. Перед самою смертю, їдучи виступати в Одесу, він приїхав на Катеринівку і пішов до церкви в Новокрасне, бо на Катеринівці церкви не було.Після цього поїхав в Одесу, а коли повертався назад в Харків,де він жив, то помер пря-мо в поїзді, коли проїжджав мимо рідного села, де він народився.І тоді на Катеринівці стали говорити, що він  казав, що скоро помре, і приїжджав

попрощатися зі своєю  батьківщиною.

    Типовий приклад легенди, яка створюється за принцпом «зіпсованого телефону».Факт приїзду Марка Лукича до Новокрасного перед смертю не підтерджується жодним з відомих джерел (от до Бобринця він дійсно приїжджав за рік до смерті). Що ж до його смерті , то він справді помер у поїзді на перегоні Голта – Помічна біля станції  Підгородня. Проїжджати повз село, з яким було пов’язано дитинство Марка  Лукича  (народився він в нинішній Кіровоградській області, хоча  виріс дійсно  в  нашому  селі ), Кропивницький ніяк не  міг  (залізнична гілка Одеса – Вознесенськ – Помічна в рік  смерті  М. Л. Кропивницького  ще не функціонувала.

   Фактична помилка, що  великий  актор  жив  у  Харкові  несуттєва – останні роки життя він дійсно  жив  на  Харківщині - хутір  Сашино (Затишок) нинішнього  Шевченківського  району Харківської області).

О Т А М А Н Ш А   М А Р У С Я

     В громадянську війну було багато банд в наших  краях. 

     Особливо страшною для жителів була банда, якою  керувала Маруся. Маруся їздила на бричці, і сама її поява  вселяла у людей жах. Під час одного з нальотів на Новокрасне  Маруся пограбувала банк і захопила все, що там було. Але червоні партизани прийшли в село, і Маруся вимушена була тікати. Тікаючи по степу, її бричка попала в криницю і перевернулася, золото впало в криницю, а саму  Марусю розтоптали коні. З тих пір багато людей шукали золото у всіх степових  криницях, але так і не знайшли. Мабуть,  воно і зараз в землі.

    Спробуємо проаналізувати  буквально  по  реченнях.  Дійсно, в громадянську війну діяло багато банд - в  документах  згадується кілька з них, в тому числі і з та  кою екзотичною назвою «Береш – Куриш». Чому так  називалася, нам не відомо, але це документальний факт.  В історії згадується і Маруся(Никифорова), як отаман однієї із чисельних  банд, правда, свідчень, що вона діяла саме на нашій  території,  немає. Банк  теж в дореволюційні часи в Новокрасному  був, проте в  те, що тут зберігалося золото, повірити дуже, дуже важко. В той  же час, факт загибелі  Марусі від того, що її  бричка попала  в криницю дуже  вірогідний, бо в степу справді  було  багато копанок (криниць без зрубів), і  тому при  швидкій  їзді  прямо по степу попадання в криницю колесом і одночасне  перевертання  брички не виглядять фантастичними. А от факт пошуку  золота в степових  копанках – цілком реальний  і підтверджується навіть  сучасниками  похилого віку.

С А М І Й Л О В А    К Р И Н И Ц Я

    Знатний був Самійло перевізник. Поїздів у нас ще не  було, тож селяни, щоб продати збіжжя, возили його аж до самої Одеси – там хліб купували іноземці дорожче, ніж  місцеві купці.Тому і наймали селяни Самійла, щоб своїми кіньми возив хліб в Одесу. Коні в Самійла були справні. Поїздка в Одесу, кілька днів відпочинку, і знову в дорогу. Але одного разу, коли Самійло повертався додому після  вдалого торгу, в степу на нього напали розбійники. Зненацька напали, та ще й в дощову погоду, коли коні Самійла не могли бігти швидко, а раз у раз зупинялися, і Самійло вимушений був сам злізати з воза і допомагати коням вибратися з багнюки. І саме тоді, коли Самійло штовхав воза, розбійники вискочили із засідки  (це був невеличкий гайок ), вдарили Самійла по голові, весь крам, який  він  віз,  забрали, коней розпрягли і теж забрали, а Самійла непритомного залишили в степу. Коли він опритомнів і побачив усі  наслідки нападу розбійників, він зрадів. Зрадів, що  залишився живий і дякував Богу за своє  спасіння. А через  кілька місяців викопав криницю, щоб віддячити Богу. І тому ця криниця називаєтьсяСамійловою.

    Легенда не дає  сумнівів  щодо  її  вірогідності.  Дійсно, залізниця поблизу Новокрасного з’явилася  тільки на початку ХХ століття , і перевезення хліба до цього було вигідним  промислом.  А найбільше підтверджує  легенду сам факт існування криниці в степу, далеко від   поселень Краєзнавці  школи навіть встановили  прізв-ще Самійла – Щукін. На жаль, іншої інформації про нього поки не вдалося знайти. А щодо Самійлової  криниці,  то слід вважати вдалою  її  характеристику в топонімічному  словнику «Новокрасне і  його околиці»: «Збу-дована в кінці ХІХ століття, зруйнована в кінці ХХ-го»

ДОЛ Я   Ц Е Р К О В Н И Х   Д З В О Н І В

      Мелодійні дзвони були в Новокрасненській церкві. Як почнуть дзвонити, то аж у сусідніх селах було чути. Багато різних мелодій вигравали вони. Жителі села вже не тільки звикли до дзвонів, але й вміли розрізняти: де «утреня», де  вечірню молитву дзвонять, а коли, буває, і покійника відспівують.

       Та й по виду були красиві: золотисті, блискучі; коли сонце попадало своїм проміннями  на дзвіницю – здавалося  над  церквою запалюється нове сонце, а по всьому колу дзвонів красивий  орнамент з малюнками і написами  старовинною мовою. Любили  новокрасненці свої дзвони і пишалися ними – ніде таких не було.

Але прийшов страшний голод в 1933 році – люди помирали сім’ями, навіть випадки людожерства були. А влада нічим не могла допомогти: ні хліба, ні  грошей в Україні не  було.І тоді вирішили продати дзвони кудись в Америку, а на виручені гроші купити хліба. Вночі зняли дзвони і  повезли на станцію Бандурка, а там на поїзді в Германію, а потім і в Америку. Американці багато заплатили грошей, а на ці гроші купили цілий ешалон зерна; тільки не попало це  зерно в Новокрасне – місцеві куркулі заховали хліб, і село було занесено на «чорну дошку», тобто позбавлене  державної підтримки. Але все одно, цілий ешалон хліба прийшов в Україну і врятувалося від голоду багато людей, хоча б в інших  селах.

      Легенда  має  яскраве ідеологічне забарвлення і не в ключено ,що її придумали  представники  комуністичного режиму, щоб виправдати штучний голодомор 1932–33 років. Опис церковних дзвонів не викликає  жодних  сумнівів, але дата…За свідченням історичних джерел (архівні документи зберігають відомості про  зняття  дзвонів з Новокрасненської церкви) ця подія відбулася в 1930 році, тобто  тоді, коли  голодомору  ще не було. Місцеві комсомольці збирались закрити церкву і посилаючись на «бажання трудящих»  серед білого дня скинули  дзвони із дзвіниці, але жителі села (це були в основному  жінки) відстояли  свою церкву, хоча дзвони втратили..

    Щодо їх  подальшої  долі, то історичних свідчень про це немає, хоча версія легенди про продаж дзвонів закордон цілком слушна - продаж церковних цінностей і творів  мистецтва був одним з джерел сталінської індустріалізації Судячи зі спогадів дзвони  були одночасно і тим, і  іншим.

   Факт занесення села на  так  звану  «чорну  дошку»  теж підтверджений документами, але прямого відношення до дзвонів цей  факт не  має.

К А З Ь О Н К А

    Красивою   була  наша  річка  в давнину – по ній навіть кораблі ходили, тому й називали її Корабельною.    

    Приглянулася річка панам і захотіли вони забрати її у свої володіння – вже й худобу людську стали відганяти від водопою, заборонивши селянам поїти її в річці, і дітлахів, які купалися та ловили раків, гнали від річки, а щоб вже  хтось рибину яку піймав, товже й мови  не  було. І тоді

селяни з Новокрасного написали прошеніє царю Миколі, зібрали гроші і послали свого найграмотнішого селянина до царя. Цар вислухав посланця селян і написав на  прошенії:

 «Отныне река  будет  только  казенной и пользоваться ею  можно всем, независимо от сословия и чина». З того часу річку  Малу  Корабельну і прозвали «Казьонкою».

    Ця  легенда - відгомін казок про доброго царя, які  були  так  популярні  в дев’ятнадцятому  столітті.  Пояснення топоніму «Казьонка» дуже достовірне, проте має ряд суттєвих історичних помилок.

     Очевидно, що  цар  Микола ( мається на увазі  Микола І, який вступив на престол в 1825  році) не займався  річкою Малою Корабельною. А от збереження за річкою статусу державної (казьонної) пояснювалося тим, що річка відділяла закріпачених селян Катеринівки  і

 державних селян Новокрасного, де, до того ж, стояла військова кавалерійська частина, тому передача річки в приватну  власність за цих  умов  була неможливою.

    Ще на одне запитання, яке виникло при аналізі цієї  легенди, на жаль, не знайдено відповіді. Це питання про те, чи  взагалі була  можлива  передача річок в приватні  руки?  Думається, що ні, бо річки знаходилися  на  царських землях.  А «держава – це я» з повним правом  міг  сказати  будь- який з російських царів. Хоча документального  підтвердження цієї  догадки нами  не знайдено.

    В той же час на безіменних струмках, які впадали в Малу Корабельну, будувалися численні ставки, які були приватною власністю поміщиків. До сьогодні відомі Перший панський і Другий панський, збудовані за часів поміщика Брижицького, Соловйов ставок, про який ще буде розповідь, але русло річки залишалося завжди казьонним. 

   Сьогодні Мала Корабельна майже вся приватизована, як законним, так і не дуже, шляхом, правда, купатися поки не забороняють, але ловити рибу, як при панах.

    Ну як  тут не повіриш в доброго царя-батюшку!

Д Е Н І К І Н    В   Н О В О К Р А С Н О М У

      В балці біля  Зноро – Рябоконєво знаходився  командний пункт царського генерала Денікіна.І саме звідти  Денікін з загоном приїхав в Новокрасне. Але червоні  партизани, які були в селі, не тільки розбили цей загін, а навіть  ледве не вбили самого Денікіна. Тоді Денікін послав до Новокрасного більший загін, а сам вже побоявся туди їхати. Його солдати ввірвалися до крайньої хати, що стояла прямо біля  річки і запитали господарів, де червоні. Господарі чи то не хотіли видавати своїх односельців, чи то дійсно не знали, але відповіли, що не знають.

МЕМОРІАЛЬНА_КІМНАТА

 М А Р К А     Л У К И Ч А

К Р О П И В Н И Ц Ь К О Г О

в  Новокрасненській ЗОШ

ПУТІВНИК

Меморіальна кімната Марка Лукича Кропивницького була відкрита до 165-ї річниці від  дня народження видатного українського режисера, актора і драматурга, одного з фундаторів всесвітньо відомого театру Корифеїв, як дуже влучно назвав український театр другої половини ХІХ століття знаменитий російський театральний діяч Костянтин Станіславський.

Відкриттю меморіальної кімнати передувала тривала науково-дослідницька і пошукова робота. Творча група «Маркові онуки», яка почала працювати над її створенням, змінювала свій склад, але незмінним залишалося бажання увічнити пам’ять славетного земляка.

В меморіальній кімнаті зібрані численні експонати, які дають змогу ознайомитися з життям і творчістю М.Л.Кропивницького. На жаль, незначна площа кімнати не дала змоги розмістити їх зручно для відвідувачів, але, як   говорить народна мудрість, «В тісняві, та не в кривді».

Експозиція починається портретом драматурга, що є копією портрета роботи художника Михайла Хмелька, автора відомого полотна, присвяченого Переяславській Раді. Цю копію зробив випускник школи, художник-аматор Микола Сітьков. Учні звернули увагу на  те, що на жодній відомій їм фотографії в Кропивницького немає таких розкішних вусів. Мабуть, таким художнім вимислом автор портрета   хотів підкреслити український козачий характер актора. Але це тема  для майбутніх дослідників.

Поряд - невелика бібліотечка, яка складається з книг Марка Лукича різних років видання. Особливу увагу привертає книга, видана в березні 1941 року, в якій збереглися позначки арбузинських акторів-аматорів, які  ставили  п’єсу «Пошилися в дурні», ймовірно, вже в післявоєнний період

Цікаво, що в передмові найновішого збірника творів письменника, який є в цій бібліотечці, перебуванню Марка Кропивницького в нашому селі надається значна увага, і хоча ця передмова

Твори М.Кропивницького різних років видання: на передньому плані книга, видана в 1941 році.

містить багато фактичних помилок, харківські видавці заслуговують нашої подяки.

Марко Лукич Кропивницький народився в селі Бежбайраки на Єлисаветградщині (нині – село Кропивницьке Новоукраїнського району Кіровоградської області). Коли Маркові було всього два роки, тато майбутнього   драматурга переїхав в село Катеринівку (сьогодні це частина села Новокрасне Арбузинського району Миколаївської області), де служив економом у князя Кантакузина. Тут же, в  Катеринівці, народився молодший брат Марка - Володимир. Мати - Капітоліна Іванівна була подругою княгині і весело проводила час в прогулянках і розвагах. Такі розваги закінчилися тим, що вона покинула Луку Івановича і втекла з офіцером-гусаром, який служив в кавалерійській частині в Новокрасному, до Бобринця, куди того перевели по службі, взявши з собою малого Володю і залишивши Марка та його старшу сестру Ганю батькові. Луці Івановичу нічого не залишалося, як одружитися. Він викупив з кріпацтва няньку своїх дітей – місцеву дівчину Явдоху Петлішенко і одружився з нею. Ось тут і починається катеринівська гілка родини Кропивницьких. Явдоха народила Луці Івановичу сина Олександра.  Та щастя було недовгим. Явдоха полюбляла випити і навіть народження сина не зупинило її, тому Лука Іванович вимушений був її просто прогнати.

Олександр жив і виховувався у старшої сестри на Сочевановому хуторі поблизу Бобринця, потім працював ковалем, і нічим особливим не відрізнявся від односельців, а от його діти… Марко Петлішенко став заслуженим артистом України, а Іван (він взяв сценічний псевдонім Мар’яненко) став народним артистом СРСР і навіть грав Леніна в театрі, що в радянські часи було найвищим визнанням акторського таланту. 

Звичайно ж, успіхи племінників Марка стали можливими тільки завдяки турботам дядька. Але все ж,  бабусею цих знаменитих акторів була наша катеринівська жінка  - Явдоха Петлішенко.

Після розлучення батька з Явдохою для Марка починаються  нелегкі  часи. Він то деякий  час  живе в домі князя, навчаючись разом з князівськими дітьми (до речі, популярна в народі та і в історії літератури думка, що тоді Марко був за козачка, хибна – Марко був майже на рівні княжат – достатньо того факту, що у вісім років він вже грав на музичних іструментах і говорив французькою).Деякий час  проживав в Компаніївці біля Бобринця у генерала, навчався в дяка в Вознесенську, але найважче йому довелося, коли тато залишив його у новокрасненського попа Нестеровського. Ось тут малий Марко дійсно був за наймита – доглядав за худобою, читав по  покійниках, а зароблені гроші віддавав попу. Саме тоді Кропивницький відчув на собі тяжку долю селянських  дітей, саме тут розпочалося формування його гуманістичного світогляду. 

Перебуванню Марка Лукича в Новокрасному присвячені цілі розділи художньо-документальних книг українського письменника Миколи Смоленчука «Степи полинові» та «Ой літав орел»; про свої дитячі роки Марко Лукич розповідає в своїх автобіографіях та в листах  до А.Маркович; арбузинський журналіст М.Петров (Михайло Пигида) написав повість «Маркове дитинство».

Протягом  свого життя Марко Лукич проживав у багатьох містах і селах нинішніх Кіровоградської, Миколаївської, Харківської областей, містах Єлисаветграді (нині Кіровоград),

В кімнаті є  копії всіх сторінок книг і документів, які стосуються життяМ. Кропивницького в нашому селі. Серед них – рукопис і перша публікаціяповісті «Маркове дитинство»

Харкові, Києві, Одесі. Спочатку, коли мати покинула малого Марка, поневірявся по людях , а потім в силу специфіки театральної діяльності об’їздив практично всю європейську частину Російської імперії, включаючи Варшаву (тоді Польща належала Росії), а також Західну Україну, яка належала Австро-Угорщині.

На цьому стенді – карта Єлисаветградського повіту Херсонської г-бернії кінця ХІХ століття, на якій позначені  місця проживання Марка Лукича, а також ілюстрації : «Одеса часів Кропивницького», «Київський університет» (в ньому письменник вчився біля двох років), «Театр в Москві» (в ньому була поставлена опера «Катерина»), види Санкт-Петербурга і Новокрасного  (сучасні фотографії)

Фотографії різних років, в тому числі остання фотографія1909 року на   хуторі Затишок (деякі надруковані з оригіналівфотопластинок)

    Для нас цікаво те, що на території нинішньої Миколаївської області, крім Катеринівки та Новокрасного  майбутній драматург жив також в Олександрівці та Вознесенську, Молдавці (нині село Козубівка Доманівського району,  неодноразово виступав в Миколаєві та Вознесенську, бував в Богданівці, де жив його товариш і кум, відомий історик, композитор і громадський діяч Микола Аркас. Серед гастрольних поїздок слід відзначити виступи в Москві (саме там відбулася прем’єра опери М.Аркаса «Катерина» на слова Тараса Шевченка), в Санкт-Петербурзі на сцені імператорського  Маріїнського театру (на одній із вистав навіть був присутній сам російський цар Олександр ІІІ).    

Будинок родини Кропивницьких на хуторі Затишок – останнє помешкання драматурга (реконструкція)

     Проте найдовше Марко Кропивницький проживав у Єлисаветграді (нині Кіровоград). Тепер в будинку, де він жив, знаходиться музей великого режисера, а також на хуторі Сашино в Харківській губернії, який сам Марко Лукич називав Затишок (нині біля села Сподобівка Шевченківського району  на Харківщині). На жаль, дім Кропивницьких згорів під час громадянської війни (за переказами місцевих жителів його спалили червоноармійці, прийнявши вдову письменника, яка була лікарем, за «буржуйку»), але в 90-х роках минулого століття харківський підприємець Ю.К.Апазіді (грек за походженням) побудував в тому ж місці цегляну будівлю, яка повторювала будинок Кропивницьких, правда в півтора рази збільшену. Але ще більший жаль викликає той факт, що після смерті Юрія Костянтиновича цей будинок, де був відкритий музей, кваліфіковано розграбували (забрали найцінніші експонати) українці, які вважаються працівниками культури, а сам будинок покинутий практично напризволяще.

Кілька стендів присвячено життю письменника. Тут знаходяться фото-графії самого Марка Лукича різних років (деякі з них оригінальні), серед них –і остання його фотографія на хуторі Затишок 1909 року, фотографії його дружин (перша дружина письменника –Олександра Вукотич  померла), відеофільм «Пісні Маркової ниви»,знятий в 1995 році миколаївськими журналістами Олександром Митрофановим і Юрієм.Трегубовим. Тоді ж в Новокрасному  побував онук Марка Лукича – Ігор (син Ольги), в 2005 році була відкрита меморіальна кімната. На відкриття кімнати прибули численні гості, в тому числі тодішня голова районної ради А.М.Різніченко, начальник відділу культури  В.П.Іваненко, місцеві  літератори Віталій Поплавський, Микола Дзудзело, Анатолій Медвінський, Григорій Кислиця, представники всіх класів місцевої школи. Як і належить, кімнату освятив ієрей Свято-Успенської церкви отець Віталій. Відбулося справжнє літературне свято, де свої вірші читали місцеві автори і школярі, виконувалися народні пісні, які  любив  і так талановито виконував великий актор Марко Лукич Кропивницький

Робота по вивченню життя і творчості Кропивницького дала значний поштовх  краєзнавчій роботі в школі. Поставивши для себе головне завдання – створення музейної кімнати, юні дослідники отримали таку кількість інформації, яка виходила далеко за межі  основної діяльності. Так, за останні роки були створені альбоми «Річка нашого дитинства», «Свято-Успенська церква в Новокрасному» (перші місця в обласних конкурсах), «Кірсанова балка: звичайнісінька чи неповторна?» (друге місце в області), «Сто назв Новокрасного (повний топонімічний словник)»(перемога в районному конкурсі), «Новокрасне. Легенди. Факти. Коментарі» (перше місце в обласному конкурсі), «Казьонка» (відзнака в обласному конкурсі), учень школи Колос Віталій став учасником міжнародної учнівської наукової конференції у м. Львові і його матеріали надруковані у збірнику, виданому в Мінську (Білорусія).       

На відкритті меморіальної кімнати Марка Кропивницького

Високу оцінку отримала наукова робота Л.Єльнікової «Маловідомі сторінки життя родини Кропивницьких», яка опублікована у Всеукраїнських збірниках наукових робіт, а автор стала переможцем ІІ етапу конкурсу - захисту в Малій Академії наук України. Учні школи неодноразово брали участь в краєзнавчих наукових конференціях в місті Миколаєві, друкували свої творчі доробки в періодичних виданнях і збірниках

Нагороди юних краєзнавців школи (тільки деякі)

Теплі стосунки підтримують новокрасненські школярі з учнями с.Кам’яне-Костувате Братського  району. Фото на згадку в музеї Панаса Саксаганського

А початком такої дослідницької роботи стало вивчення життя і творчості Марка Лукича Кропивницького.

Матеріалами своїх розвідок учні школи щедро діляться з своїми колегами – учнями школи в селі Кам’яне-Костувате Братського району – села, де народилися троє зі славної родини Тобілевичів (Микола, Панас і Марія), іншими школами і бібліотеками, в тому числі Миколаївською міською бібліотекою ім. М.Л.Кропивницького. В меморіальному куточку бібліотеки є і наші експонати – пам’ятна медаль, дослідницькі  роботи учнів нашої школи та вчителя історії Титаренка О.І.                    

Особливе місце в експозиції кімнати займає творчість місцевих літераторів – нащадків славних літературних традицій, започаткованих Марком Кропивницьким. Недарма перший альманах арбузинських авторів отримав символічну назву – «Маркова нива», а відкривають цю збірку вірші Григорія Кислиці, який народився і виріс в тій же Катеринівці, що і Марко Лукич Серед місцевих літераторів слід відзначити Миколу Палієнка, члена Спілки письменників України, лауреата республіканської премії ім. П.Тичини, ветерана Великої Вітчизняної війни Івана Олександровича Брашевана, (до речі, серед матеріалів кімнати є  і рукописна книга цього автора

Матеріали зі стенду «Пам’ять»: поштова марка,  диплом фестивалю, альманах «Маркова нива», фото -  мить спуску на воду річкового пароплава «Марко Кропивницький»є тільки в нас

Окремий  стенд  присвячується письменникам Арбузинщини –літературним нащадкам  Марка Лукича Кропивницького«Зорі над Бугом»). Представлені також Микола Дзудзело (він, як і Марко народився не в нас, але виріс в нашому селі), Юрій Кіпер (на жаль, уже покійний –укладач і редактор «Маркової ниви»), Анатолій Медвінський, Михайло Пигида, Леонід Дебелий, Олександр Кизим, Людмила Николайко, Федір Куц, Віктор Кириленко, Василь Юдов. Абсолютно всі книги місцевих авторів з їх автографами.

Символічним  є і завершення експозиції. На кінцевому стенді  фотографії тих акторів, які працювали з Марком Кропивницьким. Дехто, як Марія Заньковецька, тривалий період, дехто, як Володимир Неми-рович-Данченко, всього в одному спектаклі. Але всі вони разом створили  неперевершений театр Корифеїв

Завершальний стенд експозиції

НИЗЬКО   ВКЛОНИМОСЯ   ЇМ!

ЛАСКАВО ПРОСИМО!

Ми запрошуємо учнів шкіл району, вчителів,всіх тих, хто небайдужий до нашого минулого, до української літератури і українського мистецтва,  відвідати меморіальну кімнату.

НАША АДРЕСА:

Новокрасненська ЗОШ І-ІІІ ст.вул.Величка, 23  с.Новокрасне Арбузинський район Миколаївська область

Попередивши за два дні, ви зможете ознайомитися з експозицією кімнатив будь-коли, включаючи вихідні, без попередження – в будні дні до 16 годиниконт.тел. 0992783660

Легенда Костянтинівського краю

 Серед багатющих скарбів усної народної творчості українського народу особливе місце посідає легенди.

Це перекази дідів-прадідів про події давніх часів, оповиті таємничістю.

Чимало легенд, що передаються з покоління в покоління, пов’язані з нашим Прибузьким козацьким краєм.

… Давно то було. Ще за часи давні, козацькі, коли саме степове повітря дихало вольницею, жили тут козаки, вони боронили українські землі від чужинців, від розбійницьких набігів татар.

Бузький Гард. Бузький Гард - один із найцікавіших історичних районів півдня України, а саме біля смт Костянтинівка. Тут відкриті унікальні пам'ятки величезного хронологічного діапазону - від кам'яної доби до Бузького козацтва.

Слово «гард» має декілька значень, Самі запорозькі козаки вживали лексему «гард» у значеннях: 1) споруда для перекриття шляху рибі, щоб виловити її; 2] риболовецький завод; 3) камінна загата через річку для переходу з одного берега на другий. Крім того, слово «гард» часто вживали у значенні урочище, поселення, Бугогардівська паланка, центр паланки.

Як геоландшафтний комплекс урочище Гард являє собою глибокий вузький каньйон з крутими скелястими берегами, серед гранітних брил якого тече Південний Буг, утворюючи тут один із найбільших порогів, завдовжки понад 0,5 км. 3 лівого берега нависають три великі вже згадувані скелі – Сова, Брама і Пугач. 3 лівого берега урочище Гард починається скелею Сова. Навпроти скелі Пугач, посеред річки, розташований скелястий, порослий травою та деревами острів Гардовий (зараз носить назву Клепаний).

Практично кожен найменш примітний шматочок місцевості вздовж Південного Бугу на відрізку від Мигії до Костянтинівки має свою назву:

Проточанська скеля,

Коржів шлях,

Татарський брід,

Ониськова Пристань,

Скеля Пугач.

Козаки Гарду над Бугом, як відомо охороняли кордон Вільного Запоріжжя. В сутичці з Яничарами, розповідає одна із легенд, від сотні Пугача залишилася жменька воїнів. Коли вони повернули коней до річки, зраділи чужеземці: "Полонимо козаків, адже не можуть вони птахами перелетіти Буг". Захопився ворог гонитвою. На всьому саку кинулися запорожці з кручі в бурхливий потік, захопивши своїх переслідувачів. На скелі залишились сліди підкови коня козака Пугача.  За розповідями, знаходилася у прямовисній вертикальній стіні скелі Пугач печера В’язниця. Її ще називали запорозькою тюрмою. Вхід до неї був на кілька сажнів вище від поверхні води і на кілька аршинів нижче гребеня скелі. В неї опускали на мотузці  чи ланцюгах в’язня який вибратися звідти не міг.

Скеля Пугач

На скелі Пугач не ростуть мохи.

її гарячий вітер обдуває,

Козацький Буг потоками стрічає —

Який тут в біса мох чи лопухи?

Зі скелі проступа козацький профіль.

I сміх відлунює на островах.

Та вгадується з сміху Мефістофель -

Що він віщує на шмальких вітрах?

Не заарканений ні ворогом, ні часом,

Тут Пугач все сміється з ворогів.

Зі степу лине гуркіт автотраси,

Підм'явши давні тупоти підків.

Неподалік у скельнім моноліті,

Тунель вирубують, одвічний спокій рвуть.

Іде прогрес машинною ходою

Та що в залізнім гуркоті гряде?

Хай він іде нарівні за добою -

Але на рівні наших душ іде.

І.О. Брашеван  (Арбузинський поет)

Запорозький Гард

Щумить, гримить Запорозький Гард —

Урочище, пороги, скелі й води,

Козацькі переправи й переброди

Форпост і гайдамацький ар'єргард.

Опівночі, при місяці, встають

Будівлі, оборонної паланки,

Чутка сторожа ходить до світанку,

Татарська ніч тамує давно лють.

Шумить стихія, стогнуть дерева,

Вітри й пожари стіни розметали.

А на вітрах - легенди, біль, слова...

Пішло із димом, що горіть могло,

Зітліла школа із каламарями,

Та не зітліло слово і зело.

Та пам'ять пророста з землі тернами

I в кожну, що темна і чутна,

Стають дві постаті похмурі,

Тінь Пугача, нетяги - козака.

I Сави Чалого — тінь зрадника і шкури,

Гримлять пороги вранці і вночі, -

Відлунюють лиш зрячими серцями

I замкнена стоїть могутня Брама –

Лиш людська пам'ять береже ключі.

Легенди про Пугачеву скелю складено багато. І хоча ми добре усвідомлюємо, що справжня історія має бути написана без міфів, нам не вдається обійти їх і не помітити. Не забуваємо також, що легенди – це народне тлумачення власної минувшини.

Список використаних джерел:

1.Ковальова О.Ф. Бугогардівська Паланка / О.Ф. Ковальова.- Миколаїв: Іліон, 2011.- 300с.

« Чарівний серцю рідний край »

 Історія села Садове

В широкому південноукраїнському степу в Арбузинському районі Миколаївської області розташувалось село Садове, за 140 км від обласного центру та 15 км від районного центру.

Землі навкруги села Садового заселялись ще з найдревніших часів. Археологи знайшли поселення епохи неоліта і племен трипільської культури (ІІІ-VІ тис. до н.е.), ранньої, середньої і пізньої бронзи (друга половина І тис. до н.е.- друга половина ІІІ тис. до н.е.), погребіння, кургани і могильники скіфів та сарматів, племен черняхівської культури (VII ст. до н.е-IV ст. н.е).

В кінці IV ст.. н.е. в  Північне Причорномор`я вторглися гуни. А вже в кінці V ст. н.е. після розпаду гунської держави почалась слов`янська колонізація причорноморських земель.

Подією  великої історичної значимості стало створення могутньої ранньо-феодальної держави України-Руси. На території сучасного Арбузинського району були її форпости, поселення. Тут проходили торгівельні шляхи, які з`єднували Древню Русь з Візантією.

В середині Х ст..н.е. в причорноморських степах облаштувалися орди печенігів. Майже до початку ХІІІ ст..н.е територія сучасного Арбузинського району зазнавала нападу половців. Відбиваючи їх напади, київські князі неодноразово здійснювали походи в глибину степів на половецькі кочів`я. На початку ХІІІ ст..н.е основні сили кочівників були розгромлені, їх набіги на українські землі припинились.

В середині ХІІІ ст..н.е. місцевість захопили монголо-татарські завойовники. Місцеве населення потрапило під їх тяжке іго. Після розпаду Золотої Орди почало відроджуватись осіле життя, виникати нові поселення, край почав швидко заселятися.

Нову сторінку в історію нашого краю внесло створення українського козацтва. З ним пов'язаний новий етап заселення цих територій.

В другій половині ХVІІІ ст.. багаті родючі землі біля села Садове, с. Виноградний Яр. с.Новомихайлівка були передані колоністам Дауенгауеру та Окснеру. Тут знаходили прихисток кріпаки з Брацлавщини, Волині, Поділля, учасники селянських повстань в Україні.

В 1817 році садівські землі увійшли до складу третього округу Херсонських військових  поселень.

В 80-х роках ХІХ ст.. на землях поміщика Романова було засновано поселення державних селян під назвою Романівка. В 1916 році воно належало Костянтинівській волості Єлизаветградського уїзду Херсонської губернії. Мало 134 двора і 606 жителів.

В Романівці не було ні школи, ні медичного пункту. Селяни важко працювали на поміщика. В роки першої світової війни становище селян ще більше погіршилось. Чоловіки були мобілізовані в армію. Багато сімей залишилось без годувальників.

На початку березня 1917 року в Романівці стало відомо про Лютневу революцію, падіння царизму. В 1918 році в селі була проголошена Радянська влада. В кінці березня 1918 року в Романівку увійшли австро-німецькі війська. Почалась підпільно-партизанська війна проти загарбників. Багато романівців вступили в партизанський загін в м.Вознесенськ.

В середині 1919 року в Романівку заходили денікінці. Вони грабували населення. В кінці січня 1920 року війська 45 дивізії Червоної Армії звільнили село.

В 1923 році в зв’язку з новим територіальним поділом село було переіменовано в село Садове. Після закінчення громадянської війни почалась відбудова господарства.

Лихоліття проносились над селом. Насильницька колективізація, Голодомор, Велика Вітчизняна війна. Але люди вистояли, перемогли всі негаразди, дружно працювали і життя завирувало.  1948-1949 роки стали зірковими для села Садове. За високі врожаї цукрового буряку і озимої пшениці 14 працівників колгоспу «Заповіт Ілліча» отримали звання Героя Соціалістичної праці. Це був рекорд України! Ось імена цих героїв:

1.Кислиця Петро Єгорович

2.Соколенко Микола Григорович

3.Височанський Іван Тимофійович

4.Давиденко Петро Павлович

5.Іртищев Олександр Іванович

6.Абрамова Ганна Костянтинівна

7.Кавака Любов Данилівна

8.Височанська Віра Степанівна

9.  Тищенко Григорій Гаврилович

10. Кавака Марія Прокопівна

11. Кузьменко Олена Вікторівна

12. Мельніченко Ніна Гаврилівна

13. Ніколаєнко Ганна Пантелеєвна

14.Чала Надія Онисимівна

В післявоєнні роки село продовжувало свій розвиток. Відбудовувались старі будівлі. З`явилась нова школа, Будинок культури, дитячий садок. Колишній колгосп «Заповіт Ілліча» став передовим радгоспом «Зелена Поляна». Працювати в радгосп прибували люди з різних куточків нашої країни. Місцеві жителі привітно зустрічали їх.

Така історія села Садового, мальовничого села на карті України.

Виконавець :зав.Садівської б/ф Золотченко Людмила Анатоліївна

Використана література:

1.История городов и сел Украинской ССР. Николаевская область.-К.:Гл.ред. УСЭ, 1981.-с.129

2. Соціалістична Перемога  (Арбузинка, 1940.-19 грудня

3. Госархив Николаевской области, ф Р-158, оп.1, д.77, л.2

4.Госархив Николаевской области , ф. Р-2202, оп.1, д.5, л.110-116

5.Південна правда.-1945.- 25 квітня, 8 червня, 25 липня, 7 серпня

НОВОГРИГОРІВКА ДЛЯ ВСІХ

Засноване село Новогригорівка 1860-1865 роках, за одною із версій завдяки побудові залізниці (чавунки) Ольвіополь-Знаменка в 1863 році, що пролягає близько села. На побудову залізниці були залучені десятки тисяч робітників і дехто поселявся неподалік побудови, створюючи сім’ї. В 1864 році на теренах тодішнього Херсонського земства відмічається гибель урожаю від саранчі і голодовка, про що свідчить древнє кладовище в межах Новогригорівки і закладений там фундамент церкви. В Радянські часи (1960-ті роки) цю територію використали під розміщення  ракетної точки і кладовище знищили  (1864 офіційна дата заснування).

За іншою версією село засноване завдяки пастухам (зокрема сім’я Гандембулів), що випасали найману худобу у дикому Бузькому степу Північного Причорномор’я  і організували постійний стан зимівлі худоби на вододілі річок Ч.Ташлика і Корабельної. Після скасування кріпосного права в 1861 році багато найманців працювали на випасі худоби у вільних землях, а територія між с.Воєводським та с.Лисогорою саме такою і була. В сторону заходу від села в часи козацтва пролягав чумацький Кучманський шлях. Існує легенда про першу криницю та першу землянку викопану Гандембулом. І на честь свого сина Григорія, батько назвав стан зимівлі худоби, який з часом переріс у поселення з назвою Новогригорівка.

Землі Новогригорівської  сільської ради становлять 186,2 га.  Під  ставками  і  водоймами  13,8 га., зелена  зона  46,2га.  Довкола села  розміщуються 5 курганів, що є археологічними пам’ятками Гранітно-степового Побужжя (III тис. до н.е. - І тис. н.е.) Село є найвищим населеним пунктом Миколаївської області над рівнем моря (180-194 м).

За своє існування село не раз змінювало своє обличчя. До 1917 року це було структуризоване поселення, яке мало свою філію банку, земську школу, на той час сучасні знаряддя сільськогосподарського обробітку землі та засоби переробки вирощеної продукції. Житло будувалося із верхових саманових хат і село налічувало більше десятка повноцінних вулиць та до десятка провулків.

В Громадянську війну селяни потрапили у бій з червоноармійським бронепоїздом, від чого третина населення полягла, хто від кулеметних куль, хто від набігу у село червоноармійської кінноти. Втратилась кількість мешканців і в роки колективізації та голодомору. В пам'ять про ті події в Новогригорівці існує пам’ятний знак «Загиблим у 1919-1933р.р.»

Чудом була врятована будівля школи під час відступу німецько-фашистських окупантів у 1944 році. В ній розміщувалась окупаційна канцелярія і конюшня керівного складу підрозділу  німецької влади. Школа була замінована і лише швидкий наступ визвольної армії врятував школу.

В повоєнні часи господарство «ім..Калініна» вирощує багаті урожаї, м’ясомолочну продукцію і було представлене на Всесоюзній виставці досягнень народного господарства. Після того, як господарство було приєднане, згідно плану укрупнення, до Воєводського, знову настали часи неперспективного розвитку. І лише в кінці 1980-х, коли стала можливість працювати окремо від центральної садиби тодішнього колгоспу, село оновлюється, розбудовується, дороги вкриваються асфальтом, протягується телефонний зв'язок, будуються виробничі та соціальні об’єкти.  

В 2005 році перестає існувати колективне господарство і єдиним засобом продуктивного життя є фермерське одноосібне господарювання на землі.

Населення села на вересень 2012 року становить 320 мешканців. В селі існує загальноосвітня школа І-ІІ ступенів ім. К.А.Волянської, дошкільний навчальний заклад «Веселка», сільський клуб, бібліотека-філія Арбузинської ЦБС, відділення зв’язку і АТС, фельдшерсько-акушерський пункт. Працюють 2 приватних продуктових магазини виносної торгівлі.

У селі 6 вулиць,  2 провулки, пам’ятний обеліск «Загиблим воїнам-односельчанам», облаштоване сільське кладовище та Хрест-оберіг при в’їзній  дорозі.

Новогригорівка є малою батьківщиною для народного художника Л.Ф.Яворського, професора мікробіології Ю.Л.Волянського. В Новогригорівці з 2012р., за ініціативи поета і письменника В.М.Юдова,  започаткований щорічний Всеукраїнський конкурс-фестиваль українських гумористичних мініатюр «Василя Купала». 

Творчий колектив «Капелюх» (Юдов В.М. сільський бібліотекар, Яжло С.М. шкільний бібліотекар)

Література:

1. http://perlinastepu.io.ua/s218507/, 
2. «Богополь, Ольвиополь, Голта. Век 17-18. Летопись хронологическая. Войтов А.Н.,2013г.Я,
3. http://novschool.jimdo.com/