Головна Адміністративні послуги Громадське обговорення Оголошення












До 150-річчя Лесі Українки. Спогади миколаївського краєзнавця Ф.Т Камінського. Подарунок великої поетеси.

25/02/2021

 

     Це було в останні дні листопада 1908 року. Я з двома своїми ровесниками подорожував по Південному березі Криму. Одного разу ми проходили через Ялту. Поперед нас, неподалік, йшов високий чоловік. На ньому була синя чумарка, сіра смушкова шапка. Мабуть, не ялтинець.

     Підійшовши ближче до нього, я побачив, що під лівою рукою він тримав бандуру в чорному чохлі. Певно, бандурист. Мене дуже здивувало: фешенебельна Ялта і раптом бандурист. Поруч нього йшла жінка.

     Вперше мені пощастило почути бандуриста Терешка Пархоменка. Який приїхав до Миколаєва у 1906 році і виступив з невеликим концертом в реальному училищі, де я навчався. Мене так захопили спів та гра Пархоменка на бандурі, що я сам вирішив навчитися грати.

     Коли Т. Пархоменко від’їжджав бандуру купив у нього місцевий суддя. Нею мені деякий час дозволяли користуватися, але раптова зустріч з бандуристом у Ялті мене дуже зацікавила. Кортіло послухати його виконання, як що він гратиме де-небудь.

    Тим часом бандурист із своєю супутницею завернули за ріг. Жінка підвела його до невеличкого одноповерхового будинку. Постукала у двері. На порозі з’явилась маленького зросту, худенька жінка, з нашвидку накинутою на голову хустинкою. Вона українською мовою привітала гостя і запросила до кімнати.

  Кльоня (мені запам’яталось це рідке ім’я)! Наші прийшли. Приймай гостей! – вигукнула.

  Вона пропустила бандуриста до кімнати, а на мене глянула запитливо.

Ви в якійсь справі?

Так. відповів я.

Зайдіть. запросила мене господарка.

  Я увійшов, зніяковілий, до кімнати. Тут побачив не зовсім звичну на той час річ ─ фонограф (його мені вже доводилося бачити). Посеред кімнати ─ стіл, за ним розмовляли бандурист з чоловіком, до якого, мабуть, і стосується оте «Кльоня».

     Мені довелося щиро зізнатися господарці, чому я завітав. Це здивувало її.

        ─ Оце така у вас справа? ─ посміхаючись, спитала вона. ─ Ви так цікавитесь грою на бандурі?

      Двоє за столом почали прислуховуватись. Я розповів. Що вирішив обов’язково навчитися грати на бандурі.  Але не знаю, де можна її придбати.

       ─ Сій справі можна допомогти. Ви напишіть мені вашу адресу та прізвище. Я візьму на себе клопіт, щоб повідомити вам, де можна замовити бандуру, а хоч придбати готову. А ми, ─ продовжувала господарка, ─ запросили до себе шановного кобзаря, щоб записати на фонограф його репертуар. Гнат Петрович пообідає, відпочине з дороги, а там і заходимося коло того записування. Ми мало часу маємо на таку складну справу, бо днями вирушимо з Ялти. Ми тут курортники по неволі…

       Минуло кілька місяців.

       Одного разу на початку березня 1909 року до мене з’явився якийсь чоловік.

       ─ Їхав у своїх справах до Миколаєва. Мене попрохали відвезти цю бандуру і вручити вам.

      На моє запитання, хто ж передав бандуру, кому мені дякувати за таке піклування, скільки грошей і кому треба заплатити за неї, мій гість заявив, що йому було доручено передати бандуру і більше нічого.

      Я заявив моєму гостеві, що подарунок цей не прийму, доки він не зізнається, від кого подарунок. Гість відповів , що повідомить мені таке: він родич Ольги Петрівни Косач, яка, за просьбою її дочки Лесі Українки, пересилає мені бандуру і ні в якому разі не веліла брати гроші, хоч бандура нова і на ній ніхто ще не грав.

          Лише тепер я зрозумів, що ота жінка була Леся Українка. Вона не забула своєї обіцянки. Леся Українка врахувала, що учневі, може, важко зібрати гроші на бандуру, і передала матері: «Чи не можна було б бандуристові - початківцю послати бандуру в подарунок?»

Федір Камінський.

м. Миколаїв

 

        Стаття «Подарунок великої поетеси» в лютому 1963 року була надрукована в газеті «Літературна Україна». Автор відомий миколаївський краєзнавець, археолог, музеєзнавець Феодосій Тимофійович Камінський (1888 – 1978).  У 1923 – 1929 рр. він був директором Миколаївського історико – археологічного музею. 29 вересня 1929 року Камінського Ф.Т. заарештували, звинуватили в спробі перетворити миколаївський музей у центр української культури. До 1954 року він перебував у концтаборі на Далекому сході, потім на поселеннях під Запоріжжям, а далі в Північному Казахстані. Повернувшись до Миколаєва, працював старшим науковим співробітником краєзнавчого музею. У місцевих газетах друкував статті краєзнавчої спрямованості.

Трагічно загинув 11 жовтня 1978 року.

       У статті «Подарунок  великої поетеси» він згадує бандуриста Терентія Макаровича Пархоменка (1872 – 1911), його концерт у реальному училищі. Бандурист у Миколаєві жив у родині свого далекого родича – юриста, громадського діяча Сергія Івановича Гайдученка (1866 – 1922). Тоді в 1906 році з метою матеріально підтримати незаможного музиканта та на згадку про його перебування в Миколаєві, Гайдученко С.І. купив у нього бандуру. Саме на цьому інструменті молодий реаліст Феодосій (іноді його називали Федором) самотужки опанував ази гри на бандурі.

      У 1913 році С.І. Гайдученко очолив депутатську комісію міської думи, що займалась створенням Миколаївського природно – історичного (нині краєзнавчого) музею. Бандуру він подарував музею, вона й досі прикрашає експозицію.

      Мужчина, якого Леся Українка називала Кльонею, це її чоловік Климент Васильович Квітка (1880 – 1953).

Коментарі – роз’яснення що до статті старшого  наукового  співробітника музею Н.М. Гаркуші.

Всі події →